Війна переписує не лише історію країни, а й долі мільйонів людей. Хтось втратив дім, хтось пішов на фронт боронити Україну, хтось евакуювався в безпечні регіони. А хтось залишився і взяв на себе ту роботу, яку раніше традиційно виконували чоловіки. Історія Вікторії Тороп та її подруги Наталі Стешиної – це розповідь про жінок, які довели, що не існує суто чоловічих професій, коли йдеться про виживання і відбудову рідної землі.
Корені, які тримають
Вікторія Тороп народилася і виросла в Снігурівці – маленькому місті на Миколаївщині, яке згодом стане відомим завдяки героїчному опору окупантам. Її родинна історія – це справжній калейдоскоп національностей і доль, типовий для багатьох українських сімей.
Бабуся Вікторії, Ксенія Никонівна, вийшла заміж за кримського німця і взяла його прізвище – Штерн. Під час Другої світової війни родина виїхала на північ СРСР, але коли настав мир, повернулася назад. Подружжя виховало одинадцятеро дітей – справжня багатодітна сім’я, де кожен тримався один за одного.
Мама Вікторії, Тетяна Іванівна Кім, познайомилася з солдатом, який проходив службу на Миколаївщині. Роберт Михайлович був корейської національності, родом з Узбекистану. Молоде подружжя спочатку поїхало на батьківщину чоловіка, але незабаром повернулося в Україну, в Снігурівку. Тут народилося п’ятеро дітей, серед яких була й Вікторія.
Так дівчина виросла в оточенні численних родичів – бабусь, дідусів, тіток, дядьків, двоюрідних братів і сестер. Ці родинні зв’язки були міцними, і саме вони стануть однією з головних причин, чому Вікторія не зможе евакуюватися під час окупації.
Шукаючи своє місце в житті
Після закінчення школи Вікторія вступила до Снігурівського СПТУ (нині – професійний ліцей) і здобула професію кухаря. Здавалося, доля визначена, але життя внесло свої корективи. На роботу за фахом її не взяли – дівчині ще не виповнилося 18 років, а працювати повний робочий день за законом вона не могла.
Центр зайнятості населення запропонував альтернативу – курси бармена в Миколаєві. Вікторія погодилася, пройшла навчання і там же, в обласному центрі, почала свій трудовий шлях. Саме в цей період народився її син Ілля. Ще вагітною Вікторія знайшла час вивчитися на обліковця – молода жінка розуміла, що потрібно мати професію, яка дозволить заробляти на життя і забезпечувати дитину.
Деякий час вона жила в Миколаєві, мала роботу, але стосунки з батьком сина не склалися. Довелося повертатися в Снігурівку – одній з малюком у великому місті було важко. І саме це рішення виявилося правильним.
У рідному місті Вікторія зустріла Дениса – чоловіка, який став справжнім батьком для Іллі і її надійною опорою. Згодом у подружжя народилася донька Оленка. Поки дівчинка підростала, Вікторія знову пішла вчитися – цього разу в тому ж таки училищі, де здобула професію штукатура-маляра. Вона не боялася освоювати нові спеціальності, розуміючи, що чим більше вмієш, тим більше можливостей.
Життя налагоджувалося. Син підростав, донька йшла до школи, робота була. А потім почалася війна.
Під окупацією
24 лютого 2022 року змінило життя всієї України. А для жителів Снігурівки окупація стала страшним випробуванням, яке тривало довгі місяці. Вікторія не змогла евакуюватися – її тримала турбота про трьох хворих родичів, які через свої недуги були прикуті до ліжка. Залишити їх без допомоги вона не змогла б.
Окупаційні місяці стали найстрашнішим періодом у житті Вікторії. Вона доглядала за близькими, шукала для них ліки в умовах, коли нормального медичного забезпечення не було. Було нестерпно важко дивитися на окупантів, які ходили вулицями рідного міста, ніби господарі. Серце стискалося від болю і безсилля.
Але найстрашніший спогад про окупацію пов’язаний з дочкою. Одного разу до десятирічної Оленки підійшов російський солдат. Він удавав із себе доброго дядю, простягнув руку з цукеркою, щоб дитина взяла. Мабуть, хотів показати, що «русскій мір» – це добро і турбота.
Але Оленка подивилася на нього таким поглядом, що окупант здригнувся і відразу пішов геть. У очах маленької дівчинки палала така недитяча, пронизлива ненависть до ворога, що навіть озброєний дорослий чоловік не витримав цього погляду. Для Оленки той солдат не був «добрим дядею» – він був страшним ворогом, який прийшов на її землю з війною.
Вікторія досі не може згадувати цю мить без тремтіння. Слава Богу, що все так скінчилося. Бо невідомо, як міг відреагувати окупант на такий відвертий вияв ненависті з боку дитини.
Довгоочікуване звільнення Снігурівки стало справжнім святом. Але місто лежало в руїнах, економіка була зруйнована, роботи не було. Треба було якось жити.
Несподівана пропозиція
Десь через рік після звільнення Снігурівки Вікторії зателефонували з професійного ліцею. Її тут добре знали – адже вона вчилася в цьому закладі кілька разів, здобуваючи різні професії. Пропозиція була несподіваною: безкоштовні курси трактористок, організовані за фінансової підтримки Данії.
Спочатку Вікторія здивувалася. Трактористка? Вона, звичайно, мала водійські права – колись чоловік Денис наполягав, щоб вона їх отримала. Але керувати трактором? Це ж зовсім інше!
Проте, подумавши, Вікторія зрозуміла, що це може бути шансом. Діти підросли – сину Іллі вже виповнилося 17, донька Оленка підросла. Роботи на той момент не було. Курси безкоштовні. Чому б не спробувати? Адже професія трактористки – це стабільний заробіток, затребувана спеціальність, особливо зараз, коли стільки чоловіків пішли на фронт.
Вікторія вирішила не йти на курси одна. Вона зателефонувала своїй давній подрузі-однокласниці Наталі Стешиній. Дівчата дружили ще зі шкільних років, і Вікторія знала, що Наталя теж шукає роботу.
– Після окупації трохи дійшли до тями. Але роботи нема. Чого сидіти вдома? Давай підемо вчитися! – переконувала вона подругу.
Наталя погодилася. Так дві подруги вирішили освоїти професію, яку традиційно вважають суто чоловічою.
Перші кроки
Снігурівський професійний ліцей сам відновлювався після окупації та руйнувань. Але навчальний процес було налагоджено, і 1 квітня 2024 року розпочалися курси трактористок. Група була невеликою – жінки і дівчата, які вирішили опанувати цю професію.
Для Снігурівки це була справжня дивина. Жінки-трактористки? Раніше такого не було. Але молоді жінки на це не зважали. Вони розуміли, що війна змінила все, і тепер жінкам доводиться робити ту роботу, яку раніше виконували чоловіки.
Навчання було інтенсивним. Оскільки це були швидкісні курси, організатори підбирали до групи жінок, які вже мали водійські права – це значно спрощувало справу. Два місяці відводилося на теоретичну підготовку. Курсантки вивчали будову трактора, правила експлуатації техніки, техніку безпеки, особливості роботи з різними агрегатами.
Потім настав час практики. Цілий місяць жінки вчилися водити трактор. Це було складно – габарити техніки зовсім інші, ніж у легкового автомобіля, реакція на кермо інша, навантаження зовсім інше. Але вони старалися, освоювали, підтримували одна одну.
Справжня практика, як іспит на міцність
Після теоретичної підготовки та початкової практики водіння настав час справжнього випробування. Чотири місяці практики в агропідприємстві. І це вже була не та навчальна практика, коли сидиш збоку в кабіні і спостерігаєш, як працює досвідчений тракторист. Це була повноцінна робота – важка, відповідальна, нарівні з чоловіками.
Вікторія і Наталя зрозуміли це відразу ж, коли прийшли в господарство. Трактористи-чоловіки зустріли їх скептично. Дивилися скоса, перешіптувалися між собою. Було видно, що вони не вірять: ці жінки зможуть справді працювати? Це ж не жарт – трактор, важкі агрегати, тривалі зміни в полі…
Вікторія подумала тоді, що їм доведеться доводити чоловікам, що жінки теж можуть впоратися з цією роботою. Що вони не гірші, не слабші, що їм теж під силу керувати важкою технікою.
І ось підійшов чоловік – на перший погляд суворий, з вицвілими від сонця очима досвідченого механізатора. Володимир Степанович Шкварок працював трактористом багато років і знав про цю техніку все.
– Ну, хто сміливий? За роботу! – сказав він і сів у кабіну трактора.
Вікторія приготувалася до того, що зараз він сяде за кермо і покаже, як потрібно працювати. Але Володимир Степанович сів на пасажирське місце.
– Я сіла за кермо, – розповідає Вікторія, – а він знову каже: «Як розумієш, що треба робити, то поїхали!»
І так цей досвідчений тракторист «катався» на пасажирському місці всі чотири місяці практики Вікторії. Він не робив роботу за неї. Він не показував зверхньо, як треба. Він просто був поруч – підказував, коли потрібно, підтримував, вірив, що вона впорається.
Це була найкраща школа. Володимир Степанович навчив Вікторію не просто керувати трактором, а й відчувати техніку, розуміти її, працювати ефективно. Завдяки йому та іншим досвідченим механізаторам практика виявилася по-справжньому якісною.
Жінок і дівчат готували серйозно. Коли йшло збирання томатів, робота ставала цілодобовою. Жінки-курсантки виходили працювати в нічні зміни нарівні з усіма. Це теж було елементом навчання – адже тракторист має бути готовим до будь-яких умов праці.
Спочатку було важко. Фізично важко – тіло боліло після довгих змін. Морально важко – коли щось не виходило, коли чоловіки все ще дивилися скептично. Але з кожним днем ставало легше. Руки звикали до важелів управління, очі привчалися оцінювати відстань і габарити техніки, тіло адаптувалося до навантажень.
А найголовніше – з’являлася впевненість. Впевненість у собі, у своїх силах, у тому, що це їхня робота і вони з нею справляються не гірше за чоловіків.
Екзамен
Непомітно настав жовтень 2024 року – час здавати екзамени. У ліцей приїхав фахівець із Держтехнагляду. Він відверто зізнався, що вперше в житті прийматиме екзамен на право керування трактором від жінок.
– Хто перший? Заходьте! – сказав він, оглядаючи групу курсанток.
І Вікторія пішла першою. Вона завжди була сміливою, а тепер, після чотирьох місяців важкої практики, знала, що справиться. Теоретична частина, практична частина – все пройшло успішно.
Коли трактористки продемонстрували екзаменаційній комісії свої вміння та знання, члени комісії були вражені.
– Ну дівчата! Оце ви показали себе! – щиро ахнули вони.
Жінки склали екзамени не просто на задовільно – вони показали високий рівень підготовки, професіоналізм, уміння працювати з технікою. Вони довели, що гідні цієї професії.
25 жовтня 2024 року навчальний курс офіційно завершився. Жінки отримали посвідчення трактористок і право працювати за цією спеціальністю.
Перші кроки в професії
Після успішного завершення курсів Вікторію Тороп та Наталю Стешину одразу запросили на роботу в те саме агропідприємство, де вони проходили практику. Керівництво оцінило їхню працю, їхнє старання і відповідальність.
І ось Вікторія та Наталя стали повноцінними трактористками. Робота в господарстві переважно сезонна, пов’язана з вирощуванням овочів на крапельному зрошенні. Найбільше завдань – перевезення вантажів, робота з причепами, доставка продукції.
Але трактор, на якому працює Вікторія, має ще одну особливість – попереду прилаштований спеціальний ніж, яким можна вирівнювати дороги і майданчики. Їй з цього приводу сказали так :
– Будеш у нас універсальним солдатом!
І Вікторія стала освоювати й цей вид роботи. Довелося вирівнювати польові дороги, які розбилися після дощів і проходження важкої техніки. Довелося працювати на полях, де залишилися окопи після бойових дій – їх теж треба було зрівняти з землею, щоб можна було проїхати безперешкодно технікою, знову обробляти поле.
Ще одна відповідальна робота – дискування полів. Спочатку Вікторія дуже боялася цього завдання. Дискування вимагає точності, уміння правильно налаштувати техніку, контролювати глибину обробітку. А головне – часто доводиться працювати в полі самій, без підстраховки досвідчених колег.
– Думала, що не зумію, – зізнається Вікторія. – Адже треба було самій налаштовувати техніку в полі, де нікого немає поруч.
Але на допомогу прийшов мобільний телефон, який завжди був у кишені. Вікторія дзвонила досвідченим трактористам, запитувала, як правильно налаштувати той чи інший агрегат. Знімала відео і пересилала їм, а потім слухала підказки. Поступово навчилася робити все самостійно.
І коли вийшло – коли поле було якісно оброблене, коли механік похвалив за роботу – Вікторія відчула справжню гордість. Вона змогла! Вона впоралася з роботою, яку вважали суто чоловічою!
Визнання і повага
Поступово ставлення колег-чоловіків змінювалося. Якщо спочатку вони дивилися на жінок-трактористок скептично, то тепер бачили – ці жінки справді працюють, не відлинюють, не скаржаться на важкість. Вони виконують свою роботу якісно і відповідально. Це було найкращим визнанням.
Особливо приємно було, коли досвідчені механізатори, які працюють на землі десятки років, говорили:
– Молодці, дівчата. Справді молодці.
Це дорогого коштувало. Адже повага чоловіків-професіоналів заслужити нелегко – особливо в такій традиційно чоловічій професії.
Зараз Вікторія працює впевнено. Вона знає свою техніку, вміє з нею поводитися, розуміє особливості різних видів робіт. Вона – повноцінний тракторист, такий самий, як і її колеги-чоловіки.
Сумні роздуми про війну
Але навіть у моменти професійних успіхів, коли робота йде добре і все виходить, до Вікторії часом приходять сумні думки. Вона розуміє, чому зараз з’явилася така потреба в жінках-трактористках, чому господарства активно беруть на роботу жінок на традиційно чоловічі посади.
Війна відірвала від мирної роботи дуже багато чоловіків. Хтось пішов на фронт добровольцем, хтось був мобілізований. Тисячі, десятки тисяч чоловіків зараз захищають Україну зі зброєю в руках. Вони не можуть працювати в полях, керувати тракторами, збирати врожай – вони зараз на передовій.
А ще жалкіше те, що багато з них не повернуться. Багато хто з цих чоловіків віддають за незалежність України своє життя. Кожен день приходять звістки про загиблих – і кожен такий день стає трагедією для якоїсь родини.
Саме тому жінкам доводиться ставати на їхнє місце. Не тому, що вони хочуть займатися чоловічою роботою, а тому, що це необхідно. Країна повинна жити, господарства повинні працювати. Інакше економіка впаде, люди залишаться без роботи і заробітку, держава не зможе функціонувати.
Символ незламності
Історія Вікторії Тороп – це не просто розповідь про те, як жінка освоїла нову професію. Це історія про незламність українського народу, про готовність долати будь-які труднощі, про вміння пристосовуватися до нових обставин і не здаватися.
Вікторія пережила окупацію, доглядаючи за хворими родичами і захищаючи дітей від окупантів. Вона не виїхала, не залишила рідне місто, витримала найстрашніші місяці. А після звільнення пішла вчитися новій професії, не боячись того, що це «не жіноча робота». Вона працює нарівні з чоловіками, не скаржачись на важкість і не вимагаючи поблажок. Вона довела, що жінка може впоратися з будь-якою роботою, якщо має бажання і характер.
А таких, як Вікторія, в Україні тисячі. Жінки-водійки, жінки-будівельниці, жінки-зварювальниці, жінки-електрики. Жінки, які замінили чоловіків, що пішли на фронт. Жінки, які тримають тил, забезпечують роботу економіки, дбають про дітей і літніх родичів.
Це – нові герої України. Тихі, непомітні, які не стоять на передовій зі зброєю, але без яких перемога неможлива. Адже без міцного тилу не буде й перемоги на фронті.
Війна колись закінчиться. Чоловіки повернуться додому – ті, кому судилося вижити. Вони знову сядуть за кермо тракторів, повернуться до своєї мирної роботи. А що робитимуть жінки-трактористки?
– Подивимося, – каже Вікторія. – Може, хтось повернеться до своїх попередніх професій. А може хтось залишиться трактористкою. Адже це гарна робота, чесна робота. Ми вже довели, що можемо. Тепер маємо право обирати.
І це, мабуть, найголовніше. Війна забрала у людей багато чого – спокій, безпеку, близьких. Але вона також дала можливість відкрити в собі нові сили, здобути нові професії, довести собі й іншим, що можеш більше, ніж думав раніше.
Вікторія Тороп сіла за кермо трактора не тому, що мріяла про це з дитинства. Вона зробила це, бо так склалися обставини, бо потрібно було працювати. Але тепер вона – справжній професіонал. І вона пишається цим. Як і повинна пишатися кожна жінка, яка подолала труднощі в такий складний час
Ігор Новіков,
редактор газети «Вісті Снігурівщини».
