Хлопець із Павлівки, який обрав відповідальність
Є люди, які не шукають легких шляхів — вони просто йдуть туди, де потрібні. Євген Батир із невеликого села Павлівки саме такий. Після школи він здобув робочу професію тракториста-машиніста і слюсаря, набував досвіду на станції технічного обслуговування — і вже тоді в ньому відчувалась та вдача, що не дає стояти на місці. Коли за кілька місяців до повномасштабного вторгнення він підписав контракт із Збройними Силами України, це не було кроком відчаю чи випадковістю. Це було усвідомленим вибором молодої людини, яка розуміє: є речі важливіші за власний комфорт.
Служив Євген старшим навідником бойової машини реактивної системи залпового вогню БМ-21 «Град» у 56-й окремій мотопіхотній бригаді в Маріуполі. Вже у січні 2022-го військові відчували тривогу — незрозумілі маневри ворога поблизу кордону не обіцяли нічого доброго. Та навіть досвідчені бійці не уявляли масштабу того, що незабаром впаде на Україну.
Чотири роки у вогні
Чотири роки на фронті. Якщо просто перелічити міста й напрямки, де воював Євген, — Волноваха, Гуляйполе, Велика Новосілка, Бахмут, Авдіївка, Покровськ — цей список говорить сам за себе. Це — географія найжорстокіших боїв цієї війни, місця, де вирішувалась доля України.
Увесь цей час, перебуваючи в постійній небезпеці, він свідомо виконував бойові завдання. І щодня думав про тих, хто чекає його вдома. За сумлінну службу він був відзначений відповідною нагородою — заслуженою, вибореною не парадами, а реальними випробуваннями.
З фронту Євген повернувся не зламаним, а загартованим. Повернувся з чистою совістю людини, яка зробила все, що могла.
Дідусь покликав — і це теж був вибір
Але повернення додому прискорила не лише відчуття виконаного обов’язку. Дідусь Олександр Миколайович, який має інвалідність і біля якого Євген виріс, покликав онука — більше не було нікого, хто б міг бути поруч, допомагати і доглядати. І Євген звільнився зі служби.
Дехто, можливо, назве це важким рішенням. Але для нього воно було природним. Милосердя до рідної людини — не слабкість, а продовження тієї ж внутрішньої сили, що вела його крізь фронтові випробування. Справжній чоловік відповідальний не лише у бою, а й у мирному житті — поруч із тими, хто потребує його захисту та тепла.
Мрія, яку він віз із собою із фронту
Повертаючись додому, Євген мав не лише спогади. Він віз мрію. Конкретну, зриму, практичну: невеликий власний бізнес — заклад швидкого харчування, подібний до тих, що він бачив під час служби. Піцерія «Кароліна» у Покровську і чебуречна «Хочу чебурек!» у Слов’янську — ці звичайні цивільні місця запали йому в душу як символ нормального мирного життя, до якого варто прагнути і яке варто будувати.
Але між мрією і реальністю — відстань, яку треба долати кроками. Євген це розумів добре: на фронті абстракцій не буває, там усе конкретно і ціна помилки надто висока. Тому він одразу взявся до дії.
Наполегливість – головна зброя в мирному житті
Спершу — робота у службі таксі, потім — у доставці. Не від безвиході, а свідомо: щоб рухатись, вивчати, розуміти ринок зсередини. Саме там він впритул зайнявся вивченням технології виготовлення піци — захопився й навчився пекти сам.
Паралельно до нього зверталися зі Снігурівського відділу Миколаївського обласного центру зайнятості. Там знали і про його мрію, і про його характер — і запрошували навчатися, брати участь у грантових конкурсах. Євген охоче відгукувався. Один раз — онлайн-курси, двічі — офлайн-навчання у Миколаєві. Він наполегливо вимальовував реалістичний бізнес-план, подавався на конкурси. Перша спроба — невдача. Друга — знову ні. Але третя — перемога. Комісія обрала його проєкт, і Євген отримав грант у 500 000 гривень на реалізацію своєї бізнес-ідеї.
До гранту він додав власні заощадження — ті, що відкладав наполегливою щоденною працею. Бо так він влаштований: не чекати, а заробляти і діяти.
Поруч — дружина Валерія. Разом — команда
У цьому підприємницькому старті Євген не один. Поруч із ним — дружина Валерія, 24 роки, людина з такою самою цілеспрямованістю. Вони побралися нещодавно і одразу почали будувати спільне — не лише сім’ю, а й справу. Валерія взяла на себе бухгалтерію та обов’язки адміністратора: приймає й видає замовлення, веде касу. Євген часто її підміняє, разом вони роблять закупівлі сировини, і всі важкі фізичні роботи — навантаження, розвантаження — він бере на себе сам, без зайвих слів.
Окрім подружжя, у команді — ще три робітниці, яким Євген запропонував робочі місця. Він сам навчав їх технологіям виготовлення продукції, разом освоювали меню: понад 16 видів піци, 10 видів чебуреків, хот-доги, нагетси, картопля фрі, кава, молочні коктейлі, шашлик. Спочатку сам стояв біля печі — потім ставав до зміни поруч з іншими, поступово передаючи знання і довіряючи команді.
Снігурівка оживає — і його заклад теж
Символічно, що свій бізнес Євген відкрив саме у Снігурівці — місті, яке пережило окупацію і зараз відбудовується, оживає, наповнюється новими людьми і новими об’єктами. Його заклад — частина цього відродження. Невелика, але справжня.
Власна справа народилась кілька місяців тому, але ентузіазм команди не вщухає. З’явився той особливий азарт — смак досягнутої мети, який надихає щодня рухатись далі. Ветеран, який чотири роки захищав країну, тепер будує її — тут, у мирному тилу, власними руками, щодня.
Побратими — назавжди у серці
Але є те, про що Євген не може говорити без хвилювання, — і це його побратими. Довгих чотири роки поруч, коли кожної миті чатувала небезпека. Фронтова дружба — це не просто спільні спогади. Це спорідненість на все життя.
Комбат Олександр — людина-взірець. Принциповий у всьому: не п’є, не палить, вимогливий, але справедливий. З першого дня він сказав бійцям головне: «Для мене головне, щоб ви всі були цілі й живі». І вони це пам’ятають.
В екіпажі, де служив Євген, випадково опинилось три бійці на ім’я Євген. Побратими жартома охрестили їх «Екіпаж 3G» — і самі хлопці радо прийняли це ім’я.
Земляк Слава з Малої Коренихи — веселий, дотепний, з особливим розрізом очей, за що отримав позивний Монгольчик. Не ображався — бо сам був тонким гумористом і знав ціну доброму сміху на війні.
Роман отримав позивний Кабан після курйозного випадку: коли Євгену одного разу не хотілось їсти і він залишив свою порцію, через кілька годин її вже не було. Саме Роман і вимовив: «Та лисий кабан її з’їв!» — і слово прилипло назавжди.
Сам Євген мав позивний Батирчик — від прізвища, лагідно і по-своєму.
Віктор — найстарший, якого одразу назвали Батя. І не лише за вік: він був найдосвідченішим, людиною «золоті руки», завжди підкаже, допоможе, навчить не з книжок, а з власного досвіду.
Брати — 34-річний Микола з позивним Ведмідь і 28-річний Дмитро, якого звали Умка: молодший чудово розбирається в техніці.
А ще — Максим зі Снігурівки, з яким Євген одночасно підписував контракт. Перед складними ситуаціями той щоразу вигукував схвильовано: «Усе!» — маючи на увазі безвихідь. На щастя, помилявся. Зате коли побратими справді опинились у скрутному становищі і не було чого їсти, саме Максим виявив неабияку винахідливість і знайшов їжу для всіх.
Пам’ять – це патріотичний обов’язок
Розповідаючи про побратимів, Євген не просто ділиться спогадами. Він робить щось важливе: нагадує всім нам — тим, хто живе у мирному тилу, хто ходить у кафе, будує бізнес, виховує дітей — що там, на передовій, зараз стоять такі самі живі люди. З позивними та жартами, з мрією повернутись і збудувати щось своє.
Євген Батир — 25 років, ветеран, підприємець, чоловік, онук — сьогодні є живим прикладом того, як можна і потрібно повертатись із війни: з гідністю, з планами, з вдячністю до тих, хто поруч, і з незгасною пам’яттю про тих, хто досі в бою.
Його заклад у Снігурівці — це не просто піца і чебуреки. Це відповідь на запитання: заради чого ми боремось? Заради права на звичайне людське життя. Заради того, щоб молоді хлопці поверталися додому, мріяли, будували, любили і пам’ятали.
Підтримуйте ветеранів. Підтримуйте тих, хто зараз боронить Україну. Бо за кожним позивним — живе серце і велика мрія.
Ігор Новіков, редактор газети «Вісті Снігурівщини».
