Як завдяки підтримці ПРООН і партнерів відновлюється громада на Миколаївщині
Снігурівська громада, що на півдні України, довго носила на собі сліди восьми місяців окупації. Деякі й досі при ній.
Люди, які поверталися туди, бачили порожні вулиці, зруйновані школи, холодні підвали, знеструмлені й розграбовані будинки та черги за продуктами. Восени 2022 року громаду повернули під контроль Уряду України. Відтак почалося поступове й уперте відновлення.
Чотири роки війни — не лише про руйнування і трагедії. А й про жінок, які сідають за кермо тракторів і виходять обробляти поля. Про педагогів і дітей, які прагнуть повернутися за парти. Медиків, які думають про пацієнтів більше, ніж про себе. Поліцейських, які служать рідній громаді, а також молодь, що знаходить у цих умовах сили для росту.
За підтримки Програми розвитку ООН (ПРООН) в Україні та низки міжнародних партнерів Снігурівська громада відновлює не лише будівлі, а й довіру, послуги, робочі місця та відчуття нормальності.
Снігурівка розбудовувалася на березі річки Інгулець. Особливість цього міста — у розташуванні на ключових залізничних та автомобільних шляхах, що ведуть до Херсону, Миколаєва, Каховки й далі на південь. Це робить його важливим логістичним центром.
19 березня 2022 року російські війська, які вторглися в Україну, захопили місто. Частина жителів вимушено виїхала, інші ж — виживали в умовах постійного страху та невизначеності.
Український прапор у Снігурівку повернули 10 листопада 2022 року. Постало питання відбудови. Житлові будинки, адміністративні споруди, об’єкти критичної інфраструктури — все зазнало руйнувань.
Утім, згодом ще одним випробуванням став підрив дамби Каховської гідроелектростанції влітку 2023 року. Це сталося о 2:50 ночі, а вже під ранок 6 червня рівень води у населених пунктах цієї громади був рекордно високим. Більшість із двох десятків сіл підтопило. Забруднення ґрунтів, підтоплення свердловин, будинків, сільськогосподарських угідь — війна залишила по собі довготривалі екологічні, соціальні та демографічні наслідки.
На долю Снігурівки випало чимало викликів, попри це, громада стала прикладом стійкості.
Найбільші виклики для Снігурівки — економічні, бо пов’язані з нестачею людей, робочих рук. Щоб вирішити проблему і допомогти громаді, тут реалізували програму, що передбачала навчання для дорослих. Втілили ідею завдяки підтримці ПРООН та Уряду Данії. А навчати взялися — у місцевому профліцеї.
До російського вторгнення Снігурівський професійний ліцей працював у стабільному режимі: уроки наживо, практичні заняття в майстернях і лабораторіях, виробнича практика на підприємствах, активне дозвілля.
Війна змінила все. Перед колективом постало завдання — відновити вціліле та знайти нові формати роботи, які відповідали б потребам громади.
«Ми фактично починали з нуля. Втратили документацію, майно. Один із корпусів знищений артобстрілами, в ньому й актова зала, і їдальня — усе потребувало відновлення», — розповідає директорка Вікторія Хом’якова.
Із облаштуванням простору допомагали міжнародні організації. Проте коли йдеться про відновлення, у ліцеї говорять не тільки про ремонт, а й про навчання. Наприклад, для жінок-трактористок.
Трактористки Снігурівської громади працюють у сфері, де раніше історично переважали чоловіки. В умовах повномасштабної війни, коли багато жителів громади стали на захист країни, жінки взяли на себе відповідальність і за роботу в полях. Нині вони забезпечують безперервність агровиробництва та підтримують економічну стійкість громади.
У квітні 2024 року ліцей відкрив набір на курс, який між собою досі називають «Вона може». Професію трактористки опанували вісім жінок — здобули нові навички та вже частково працюють за фахом.
«Жінки, які стали трактористками, приходили до нас із різною мотивацією: хтось змінити професію, хтось забезпечувати сім’ю після втрати чоловіка, але всі прагнули допомагати іншим», — ділиться Вікторія.
Однією із випускниць стала Наталя Стешина. Раніше її родина займалася птахівництвом, а потім мала невелику ферму. Жінка без вагань знову сіла за парту й опанувала нову професію. Отримала посвідчення на керування трактором, а з ним і роботу в місцевій агрофірмі. Після розлучення з чоловіком власне господарство їй довелося залишити. Нині мешкає у Снігурівці й зосереджена на роботі в полі.
«Сезонна робота вимагає різного навантаження: взимку п’ятиденний робочий графік — із 8 до 17, а під час посівної та збирання врожаю у нас довгі робочі дні й позмінна робота. До жінки за кермом у колективі спочатку ставилися скептично, але з часом вдалося довести, що ми працюємо нарівні з чоловіками», — говорить Наталя.
За два роки роботи Наталя багато навчилася: практичні навички й нюанси роботи в полі — усе прийшло з досвідом. Трактористка відзначає, що Снігурівська громада потроху відновлюється, люди повертаються. Хоча обстріли не вщухають, попит на сільськогосподарські спеціальності серед жінок зростає.
У місті постійно є потреба в робочих руках. А тому в ліцеї шукають нові рішення. Зокрема, запустили короткострокові курси для дорослих, які прагнули опанувати будівельні професії: плиточника, маляра, тинькаря та інші. Заняття будували так: спершу 30% теорії, потім 70% практики. Практикували на ремонті ліцею: студенти відновлювали стіни, дах, вікна. Від ПРООН отримали сучасні електроінструменти, професійне обладнання для оздоблювальних робіт, матеріали.
«Нове обладнання підвищило якість підготовки, скоротило період адаптації випускників, мотивувало студентів і сприяло зростанню рівня працевлаштування. Навчання стало живим, сучасним і результативним», — каже майстриня виробничого навчання Оксана Пиріг.
Серед студентів Оксани, викладачки з 33-річним досвідом, багато дорослих. До повномасштабної війни вони навіть не думали, що доведеться опанувати будівельну справу. Це ветерани, переселенці й місцеві, які втратили роботу й прагнуть швидко здобути потрібну під час війни спеціальність.
«Тут кожен урок — внесок у відбудову, кожен випускник чи випускниця — реальна допомога громаді. Усвідомлення того, що ти навчаєш людей, які завтра відновлюватимуть школи, будинки, соціальні об’єкти, надає роботі глибокого сенсу та відповідальності. Важливо забезпечити безперервність освіти протягом життя та створити умови для постійного професійного розвитку», — наголошує Оксана.
40-річна Валентина Стрельченко за фахом бухгалтерка, до 2022 року жінка працювала старшою операторкою на заправці. Через війну вона втратила дім у Снігурівці, роботу і звичне життя. Родина з чотирма дітьми — найстаршому синові 23 роки, а молодшій дочці 12 — переїхала в село Євгенівка цієї ж громади до родичів чоловіка. Знайшли невеликий будинок, до якого ще треба було докласти рук і відремонтувати. З часом до Снігурівського профліцею на навчання вступили діти Валентини: син — на будівельника, дочка — на кухаря-кондитера. Жінці також запропонували курси будівельників, і вона довго не вагалася.
«У селі роботи мало, тому бралася за підробітки: десь комусь побілити, підтинькувати. Але розуміла, що мені бракує знань. Я хотіла впевнитися, що роблю все правильно», — пояснює Валентина.
На курсах вона почала з основ: як підготувати стіну, як правильно заґрунтувати поверхню, чим відрізняються матеріали. Найбільше ж захопило декоративне тинькування.
«Це була не просто теорія, ми все відпрацьовували на практиці власноруч: зачищали тріщини, кріпили сітку, тинькували, наносили декоративний шар, покривали лаком. Практикувалися на корпусі гуртожитку ліцею, що відновлювався після руйнувань», — згадує жінка.
Валентина жартує: очі бояться, а руки роблять. У неї вистачає роботи, адже в селі багато зруйнованих будинків. Ще після літніх пожеж, що охопили Євгенівку в 2025 році, вона допомогла відновити хату односельчанці. За нею в чергу стали й інші.
«Вік живи — вік учись. Хто, як не ми?» — додає вона.
Снігурівський ліцей — студентське містечко на 11-ти гектарах землі, де навчаються та розвиваються незалежно від віку. Нині тут здобуває професію понад 160 студентів і студенток, частина — переселенці з Херсонщини.
У Снігурівці до початку повномасштабного вторгнення працювало чотири заклади середньої освіти: районна гімназія, опорний ліцей, ліцеї №1 та №3. Кожен більше чи менше понівечила війна.
Під час бомбардувань та окупації підвал ліцею №3 став прихистком для десятків містян. Сюди зносили ковдри, подушки, матраци, посуд. Ділили тут одне з одним простір та їжу, заспокоювали дітей. Більшість людей виходили з підвалу лише в короткі проміжки тиші — і так вісім місяців, із березня до листопада.
Кілька російських авіабомб зруйнували майже 40 будівель навколо, ліцей же залишився без вікон, із пошкодженим дахом і слідами від уламків.
Директорка Наталія Пастухова очолила цей заклад уже після того, як Уряд України відновив контроль у громаді. Її рідну гімназію, якою вона раніше керувала понад 20 років, закрили через значні руйнування, та й школярів у Снігурівці поменшало.
«Учні розійшлися між опорним ліцеєм і третім, пішли вчитися за класними керівниками або ближче до дому. На початок навчального року в нас було 503 дитини, а в опорному ліцеї — майже 700. Колективи також змінилися, деякі вчителі виїхали за кордон», — розповідає Наталія Пастухова.
Наталія з чоловіком поїхала з міста на початку окупації — в березні 2022 року. Досі шкодує про залишені вдома на підвіконні 17 орхідей і рибок, яких довелося випустити з акваріума. Повернулися вже у вільну Снігурівку, однак холодну й завмерлу.
«Місто мертве, жодної людини на вулицях, мости зруйновані, світла, води й газу немає. Дороги заміновані, поруч із нами полем мчав танк, розкидаючи болото в різні боки. Сусідка принесла нам п’ять пляшок гарячої води, щоб ми переночували вдома й не замерзли», — згадує вона.
У співпраці із Європейським Союзом (ЄС) і ПРООН взялися відновлювати ліцей. Провели масштабні роботи з укріплення 1 800 квадратних метрів укриття під будівлею: нова вентиляція, додаткові виходи, підйомник для людей з інвалідністю. Поки укриття ще готується приймати дітей, навчання триває у змішаному форматі: два тижні на онлайн-платформі, три — наживо у місцевому Будинку творчості дітей та юнацтва, де є сховище на випадок тривоги.
Російське вторгнення змінило Снігурівку на чимало років уперед: тут тепер багато ще відбудовувати. Тим часом уже вдалося відремонтувати дитячий садок. На початку окупації одні родини з дітьми залишалися в місті, інші — виїжджали. Ті, хто лишався, перечікували у підвалі садочка найскладніші дні та ночі.
Коли вперше після окупації директорка закладу Ірина Тімуш побачила дитсадок, подумала: це жах. Уламками розбиті вікна, дах, майданчики, територія захаращена. Особливо складно, каже вона, бачити місця, де раніше гралися діти.
«Головне, що стіни цілі. А все інше відновимо», — згадує Ірина свої перші слова на порозі садочка.
Відновлення значною мірою відбулося завдяки підтримці ЄС і ПРООН. Відремонтували дах і фасад, облаштували головний вхід із новою бруківкою та воротами. У приміщенні для групи наймолодших вихованців зробили капітальний ремонт: оновили стелю, підлогу, пофарбували стіни, замінили лампи, поклали лінолеум і встановили двері.
Повноцінно садочок запрацював у жовтні 2025 року. Якщо до повномасштабної війни тут було 90 вихованців чи й менше, то у 2026-му — вже понад 120. У Снігурівці це єдиний заклад для дошкільнят, що працює в очному форматі. До 2022 року садочків було п’ять, один закрили у 2023-му, ще три працюють дистанційно через відсутність укриттів.
Попри війну, тривоги та кадровий дефіцит, садочок продовжує роботу. Діти знають алгоритм дій під час повітряних тривог, колектив навчений діяти злагоджено.
«Малечі треба вихователі. А я тут народилася, виросла… Залишатися тут мене мотивує відповідальність перед цими дітьми та їхніми батьками», — пояснює Ірина Тімуш.
Міська лікарня у найтемніші місяці стала острівцем життя у Снігурівці, а згодом — її пунктом незламності.
Після повернення Снігурівки під контроль Уряду України до лікарні поступово надходила необхідна допомога — генератори, кисневі концентратори, медикаменти, спецавтівки, гуманітарні вантажі. Крок за кроком заклад міцнів. Лікарі стали вчитися не тільки рятувати інших, а й берегти себе.
Співпраця з ПРООН почалася у 2024 році. За сприяння Уряду Данії медзаклад отримав автомобіль «Мобільні медичні послуги». Це спеціалізований транспорт для надання медичної допомоги у віддалених селах. Із ним виїзні медичні бригади отримали змогу відвідувати громади з обмеженим доступом до стаціонарних закладів. Такі амбулаторії на колесах оснащені автономним живленням, портативним апаратом ультразвукової діагностики, отоскопом (ручний медичний діагностичний інструмент для огляду вух), дерматоскопом (портативний медичний оптичний прилад для огляду новоутворень, родимок, волосся та нігтів), завдяки чому медики вузьких спеціальностей — отоларингологи, дерматологи, урологи, хірурги, травматологи — можуть оглядати пацієнтів на місці.
«Мобільна клініка виїжджає за потреби, узгоджуючи маршрути з міською адміністрацією. Також транспорт використовують для безпечного перевезення пацієнтів», — пояснює директор Снігурівської міської лікарні Володимир Тодосенко.
ПРООН і Данія також допомогли облаштувати чотири робочі місця для медперсоналу, оновивши меблі й комп’ютерну техніку.
«Меблі й техніка у нас були застарілі, особливо шафи і столи. Паралельно ми вирішили оновити й приміщення — зробили сучасний ремонт у цих кабінетах», — каже директор.
У процесі підготовки тут також і кімната психоемоційного розвантаження з масажними кріслом, VR-окулярами та спеціальними сенсорними дошками — для підтримки психологічного стану медиків.
«У майбутньому такий простір допоможе нашим співробітникам покращити психоемоційний стан. Ми вже перевірили, що навіть звичайна комунікація з психологами допомагає медперсоналу розвантажитися. Я вважаю, це дуже на часі», — говорить Володимир Тодосенко.
Керівник лікарні зазначає: найбільший фактор успіху для нього — колектив, який залишився тут працювати. Основна ж проблема нині — нестача кадрів, особливо лікарів вузьких спеціальностей. Проте персонал підтримують, як можуть: 16 медсестер пройшли дводенний тренінг із догляду за маломобільними пацієнтами. Навчання відбулося також за сприяння ПРООН та Уряду Данії.
«Практикували аспекти догляду за такими пацієнтами: їх переміщення, облаштування безпечного простору, роботу з кисневими концентраторами, катетерами, паліативним обладнанням. Окремий блок — про те, як відновлювати ресурси й не втрачати себе у щоденній роботі», — говорить старша медсестра Наталія Дворецька.
Психологічна підтримка стала однією із частин цього тренінгу, тому колектив міг трохи перезавантажитися емоційно.
«Ми звикли, що медик завжди має бути сильним. Без права на втому. Я працюю в лікарні 30 років, раніше ми вчилися з інструкцій і протоколів. Але ніколи не говорили про психологічну підтримку і як не вигорати», — каже Наталія Дворецька.
Через війну більшість медсестер давно не виїжджали зі Снігурівки: у когось чоловік на фронті, у когось вдома важкохворі батьки. Тому спочатку більшість із них відмовлялися їхати в Миколаїв на тренінг. Їх переконали: зранку автобус забирав групу на навчання, а ввечері — повертав додому. Зрештою, люди побачили: це не стає перешкодою, а навпаки — допомагає.
«Для моїх медсестер то був ковток іншого життя. Ми всі видихнули», — згадує Наталія.
Практичні знання знадобилися швидко: лікарня вже мала сучасні протипролежневі матеріали й допоміжні засоби, але персонал не завжди знав, як правильно ними користуватися. Після тренінгу медсестри почали застосовувати нові схеми переміщення пацієнтів та профілактики пролежнів. Станом на кінець лютого 2026 року на стаціонарі лікарні у Снігурівці — з десяток маломобільних пацієнтів, частина з них — старші люди, є також люди, які мають онкологічні захворювання, тому роботи вистачає.
Попри втому, Наталія Дворецька не уявляє себе поза лікарнею.
«Медик — не просто професія, це покликання. Я виросла в цій лікарні. Це мій дім. Чому я маю їхати з дому?», — міркує вона.
За останні чотири роки Снігурівська лікарня приймала поранених, розміщувала людей, які втратили житло, працювала без світла й зв’язку. І продовжує цю роботу, уже добре знаючи: щоб підтримувати інших, треба навчитися піклуватися про себе.
24 лютого 2022 року колектив снігурівського суду в невизначеності прийшов на свої робочі місця — ніхто не розумів, як діяти.
10 березня у місті побачили російську техніку, а 19-го — його окупували. Кожен за себе вирішував: їхати чи залишатися. Кілька працівників суду зосталися у Снігурівці через родичів чи старших батьків.
Ольга Шваюк, керівниця апарату суду, в березні виїхала з міста, щоб убезпечити дітей. Повернулася за два тижні після повернення Снігурівки під контроль Уряду України і побачила будівлю суду в жахливому стані: розграбована техніка, понівечені меблі, безлад та руйнування. На диво, повністю вцілів паперовий архів, що зберігає судові справи ще з 1944 року.
Повноцінну роботу суд відновив у травні 2023-го. Відтоді найпоширенішим запитом у суді стало встановлення фактів смертей, що сталися за час окупації.
«Були змішані почуття: радість від повернення та розуміння, скільки роботи попереду», — ділиться Ольга Шваюк.
За сприяння ПРООН та Уряду Данії суд забезпечили комп’ютерною технікою, генератором і новим серверним обладнанням.
Інша необхідна для життєздатності громади установа — Центр надання адміністративних послуг (ЦНАП) — у Снігурівці працює при міській раді із 2020 року. В лютому 2022-го ЦНАП закрився за кілька днів після вторгнення.
Колектив теж мав безліч роботи: обстежували зруйноване житло, складали акти, допомагали людям фіксувати збитки.
До великої війни установа базувалася у місцевому Будинку культури, суттєво пошкодженому в 2022 році. За підтримки ПРООН і Данії та в партнерстві з Міністерством цифрової трансформації ЦНАП отримав новий офіс на 12 робочих місць із сучасним обладнанням і меблями. Тут надають понад 360 послуг.
Запрацювала і мобільна бригада ЦНАПу.
«Фахівці виїжджають до жителів віддалених сіл або маломобільних людей, людей з інвалідністю, старшого віку. У 2025 році, для прикладу, дві бабусі зверталися для реєстрації місця проживання, самотужки їм було складно дійти до спеціалістів. Загалом же у ЦНАПі найбільше звернень стосовно субсидій, пільг, реєстрації нерухомості й відновлення документів», — пояснює виконувач обов’язків начальника відділу організації та забезпечення діяльності Снігурівського ЦНАПу Олександр Корженко.
За словами Олександра, під час відключень світла ЦНАП стає пунктом незламності — тут можна зарядити телефони й зігрітися.
Відновлення міста довелося починати фактично з нуля і місцевій поліції. Приміщення відділку було зруйноване, територія громади — замінована, ресурси — обмежені. Саме в цей період суттєву роль у відновленні відіграла підтримка ПРООН і Данії. Спільно вдалося запустити мережу поліцейських станцій у населених пунктах Миколаївщини.
«Фактично ми не мали де розмістити місцеві підрозділи поліції. Тому цей проєкт нам дуже допоміг. Так ми облаштували робочі місця для поліцейських офіцерів громади», — говорить начальник сектору взаємодії з громадами управління превентивної діяльності Головного управління Нацполіції в Миколаївській області Олександр Козловець.
Такі поліцейські станції є у Снігурівці, селах Василівка й Нововасилівка. Йдеться про повноцінні службові кабінети на базі адмінбудівель. За сприяння ПРООН і Данії отримали все необхідне для оснащення приміщень: меблі, комп’ютерну техніку, принтери, зарядні станції.
«Основний плюс у доступності поліцейських, забезпеченні постійної поліцейської присутності. Навіть якщо службовий автомобіль із маячками просто проїхав населеним пунктом, це вже трошки дисциплінує громадян, схильних до правопорушень. Це модель присутності поліцейського в громаді. Він має власну дільницю, службову автівку і обладнане робоче місце», — каже правоохоронець.
Міжнародна підтримка дала змогу швидко створити належні умови для роботи й провести відбір офіцерів громади, які сьогодні працюють на Снігурівщині.
«Кожен із них — місцевий житель. Принципова умова — щоб офіцер не лише працював, а й жив на території громади, знав людей особисто, розумів локальний контекст», — пояснює Олександр Козловець.
Нині правоохоронці беруть участь у стабілізаційних заходах, документують наслідки обстрілів, працюють над мінною безпекою, допомагають жителям під час погіршення погоди. Так міжнародна підтримка дає можливість відновити системну роботу поліції у віддалених селах на цих територіях.
Навіть під час війни у Снігурівці формується нова активна спільнота молоді, попри те, що частина з цих людей залишила місто.
Уся професійна діяльність снігурівчанки Катерини Липюк пов’язана з молоддю. Вона — головна спеціалістка відділу культури, молоді й спорту Снігурівської міської ради, членкиня ГО «Активна молодь Снігурівщини» й одна з координаторок проєкту «Сила Арту».
Ідея проєкту зародилася під час відкриття у місті місцевого молодіжного простору. Команда вирішила поєднати запуск нового місця зустрічей із серією подій для психологічного розвантаження молоді й розвитку волонтерства.
За словами Катерини, після окупації та дистанційного навчання молодь переживає стрес, емоційне виснаження, тому вони й ініціювали простір підтримки. Інструментом обрали мистецтво — доступний і безпечний спосіб працювати з емоціями.
У вересні-жовтні 2024 року команда організувала п’ять арттерапевтичних зустрічей, бібліотерапію і тренінг із самодопомоги у кризових ситуаціях за участю психологів. Молодь малювала пальцями, ліпила з глини, обговорювала книги, ділилася власними історіями.
«Відкриттям для багатьох стала бібліотерапія. Учасники та учасниці писали спільні історії, передаючи аркуші по колу, ділилися улюбленими книгами й відкривали для себе нові жанри. Захід поєднав творчість і щире спілкування з гумором та довірою», — згадує Катерина.
Завдяки ПРООН, урядам Данії та Нідерландів змогли закупити матеріали для майстер-класів і сповна реалізувати задум. За два місяці тривалості проєкту в Снігурівці сформувалася команда активних молодих волонтерів і волонтерок. Нині молодь продовжує гуртуватися у своєму просторі та взаємодіяти з містом.
На запитання, що тримає Катерину в Снігурівці, вона відповідає: бажання бути корисною.
«Якщо не я, то хто? Працюючи з молоддю, я бачу результат: зацікавлені очі, нові ініціативи, готовність діяти. Це дає Снігурівці можливість рухатися, попри війну», — говорить вона.
Цей рух не спинити, переконують тут.
***
Снігурівська громада пережила окупацію, руйнування, наслідки підриву Каховської ГЕС, проте почала відбудову з нуля і відновлюється за підтримки Уряду України та міжнародних партнерів. Це все поступово повертає громаді спроможність жити й розвиватися.
Матеріал підготовлено в межах флагманського партнерства ПРООН та ЄС «EU4Recovery — Розширення можливостей громад в Україні».
Фото: Максим Кішка / Reporters / ПРООН в Україні
