В статті висвітлено причини переселення державних селян з Могильовської губернії в Новоросію і заснування міста Снігурівка Миколаївської області.
“Завжди цінуй сліди минулого”
Публій Паліній Стацій
«Пізній осінній вечір 1812 року. На правому березі сивого Інгульця зупинилися на ночівлю 12 сімей переселенців-державних селян з Климовицького повіту Могильовської губернії. Ці люди не випадково опинилися в наших краях. Коли на їх батьківщині климовицький пан Комаров самовільно встановив для своїх кріпаків порядок відробітку панщини замість двох три дні на тиждень, обурилися навіть найсумирніші з них. А найбільш відчайдушні вирушили за кілька верст у село Добромисля, де знаходилася панська садиба. Однак пан не захотів навіть слухати кріпаків, і тоді вони вдалися до помсти – пустили на панський маєток червоного півня. Найбільш активних бунтівників Комаров загнав до Сибіру, а решті білорусів-снігурівчан створив такі умови, що, зідравши сім шкур із них, вимусив тікати подалі на освоєння південних степів тодішнього Малоросійського краю (саме на це була у той час спрямована політика царського двору: згідно з указом 1803 р. про «вільних хліборобів» поміщики мали право відпускати своїх селян на волю – поодинці або цілими селами – за великий викуп).
Окрім того, 1812 рік відомий військовим походом Наполеона на Москву, що теж могло стати додатковим поштовхом для переселення людей у далекі, чужі й необжиті краї. Постійне грабіжництво й реквізиції з боку воюючих армій відчутно підірвали економічний стан господарств, посівні площі скоротилися майже вдвічі, край охопив голод, епідемії. Вищезазначені причини й могли привести в наші краї переселенців із білоруських сіл Снігурівки та Ненадєйківки…»
Саме так протягом майже 50 років описувалася історія заснування міста Снігурівка, що на Миколаївщині. Але жодних документів, які підтверджували цю історію немає. Це лише усні перекази. Вперше вона з’явилась у 1973 році, в публікації газети «Комуністичним шляхом». В статті без підпису «Півтора століття тому» писалось про поміщика Комарова. В 1985 році в видавництві «Маяк» надруковано краєзнавчий очерк «Снигиревка» (автори В.Козлов, А.Колесник, А Моторний), в якому також згадувалася історія перших переселенців. У 1987 році з нагоди святкування 175-літнього ювілею Снігурівки газета «Комінустичним шляхом» друкує невеликі статті з історії перших снігурівчан, де розповідь про поміщика Комарова знову повториться. Оскільки це були радянські часи, то історію переселення намагалися показати в першу чергу як один з епізодів класової боротьби.
В 2023р. опубліковані дослідження Олександра Ревуцького «Нарис до історії заснування та раннього життя білоруських поселень Херсонського повіту(Снігурівка, Засілля, Явкине, Маліївка, Старосілля)», де висвітлені інші причини появи в наших краях перших переселенців. О.Ревуцький, фаховий історик, краєзнавець. Дослідження підкріплені документами з архівів і на мій погляд мають більше права на життя, аніж попередня історія. Згідно досліджень О. Ревуцького історія засновників білоруських поселень Херсонського повіту розпочинається у Бобилецькому старостві Климовицького повіту Могилівської губернії. Ці землі декілька століть перебували у складі Великого князівства Литовського та Речі Посполитої. У 1772 році вони опиняються у складі Російської імперії. Могилівська губернія була багатою на водні та лісні ресурси, сільське населення при певних зусиллях досягало непоганих врожаїв. Селяни Бобилецького староства були «державними» або «казенними». Найбільші населенні пункти були села Бобиличі, Засілля, Снігурівка, Явкине, Старосілля. Власник земель у Бобилецкому старостві – Комар Іван Фомич. Ще у травні 1781р. Комару І.Ф. було відмежовано Бобилецьке староство, в якому проживало 322 душі чоловічої статі, які обробляли 3361 десятини землі. Щорічно в старостві засівалось 1453 четвертей жита, 2978 четвертей ярових.
Про ступінь забезпеченості селян Бобилецького староства напередодні переселення можна судити за табелем, наданим міністром внутрішніх справ Козодавлєвим Й.П. для графа Аракчеєва О.А. 1 вересня 1811 року: (РГИА. – Ф. 1409, – Оп. 1. – Спр. 2109. – Арк. 4.)
| Во всем
Бобылицком старостве |
Семейств.
Число
|
душ по
ревизии.
|
Число душ
наличных. |
Имущество крестьян | Число земли
владеемой крестьянами |
|||||
| Лошади | Коровы | Овцы | Козы. | Свиньи | Пчелы.
|
|||||
| 667 | 2033 | 2054 | 1393 | 1214 | 2618 | 240 | 1039 | 268
|
Всего земли
13.511 десят. 806 саж.
|
|
За тогочасними мірками вони виглядають досить заможними. Селяни мали 13,5 тисяч десятин хлібородної землі при кількості 2033 ревізьких душі, тобто майже по сім десятин на душу. В також у них було близько 8 тисяч десятин пашні, 2 з половиною тисячі покосів, стільки ж дров’яного лісу та близько тисячі десятин гарного будівельного лісу. Інша земля була зайнята під будівлі, городи, вигони та інше.
Побут могилівських білорусів був невибагливим. Дерев’яні хати з коморами криті соломою, надвірні будівлі. Ззовні хати майже не мали прикрас. Декілька вікон і двері, з сіней можна було потрапити до комори. В самій хаті в правому куті можна було побачити ікону покриту рушником, під стінами розташовувалися лавки та дощаті нари для ліжка. Основними заняттями були землеробство та скотарство. Допоміжними видами господарства вважалось рибальство, бджільництво, полювання. В середньому кожна родина мала по 2 коні та по 2 корови, в достатній кількості мали вони й дрібну худобу, таку як вівці, свині та кози. В питаннях їжі могилівські селяни також не відрізнялись вибагливістю.
На початку 19 століття військово-політичне керівництво Російської імперії розпочинає соціальний експеримент по створенню так званих «військових поселень». Авторство ідеї належало російському імператору Олександру І та графу Олексію Андрійовичу Аракчеєву. Задум полягав у тому, щоб поєднати військову службу з виробничею працею, насамперед сільськогосподарською. Військові поселенці підлягали жорсткій регламентації в усіх сферах життя, на все необхідно було мати дозвіл війського керівництва. За найдрібніші провинності існували тілесні покарання шпіцрутенами та розгами. В Могилівськії губернії для військового поселення було обране Бобилецьке староство. За наказом від 10 листопада 1810 р. було прийнято рішення про створення військового поселення з числа солдат запасного батальйону Єлецького мушкетного полку. І тут постало питання, що робити з селянами, які проживали в цій місцевості. Перший варіант- перевести їх до складу військових поселенців, другий – виселити за межі поселення. І от, наприкінці 1810 року 2000 родин білоруських селян вирішили переселити до Новоросійського краю. Окрім бажання звільнити місце для поселення військових, плани царського уряду мали й іншу практичну мету, а саме господарче освоєння земель південної України. Ця інформація звучить в багатьох джерелах: праця А.Скальковського «Хронологическое обозрение истории Новороссийского края», опис Херсонської губернії 1863 року, видання «Военная энциклопедия» 1912 року, стаття «Военные поселения», листи Дюка де Рішельє міністру внутрішніх справ, 1811 р. Тобто причиною переселення селян стали не утиски поміщика Комара, а політичні плани царського уряду. До речі селяни не дуже хотіли переселятися до нового краю і деякі з них планували чинити опір. Місцем для переселення білорусів Бобилецького староства було обрано Херсонський повіт Херсонської губернії.
Для переходу білорусів до Херсонської губернії був розроблений план, який полягав у їх переведенні спочатку до міста Єлисаветград, а потім на нові місця проживання. Наприкінці грудня 1811 року селянські слободи несподівано були оточені військами, заборонено виїзд за їх межі та продаж майна. Селянам оголосили наказ, згідно з яким вони всі підлягали переселенню в Новороссію і пропозицію продати все майно, яке вони не можуть взяти з собою. На новому місці їм обіцяли нові будинки та наділи землі. Не маючи іншого вибору мусили підкоритися. Селяни не змогли забрати з собою весь яровий хліб, а ще залишили озимі посіви. Згідно інструкції графа Аракчеєва усі витрати на примусове переселення селян мали бути покладені на рахунок скарбниці. Селянам без коней передбачалося надати казенні підводи, фураж для найнятих коней, як і власних коней переселенців повинна була сплатити держава. Передбачалось, що за білорусів, які не мають своїх коней, держава буде виплачувати по 5 рублів більш заможним переселенцям за доставку своїх безкінних супутників. Насправді ж більш заможні селяни, жаліючи своїх коней, відмовлялись везти на них своїх бідних односельчан, а вільнонаймані перевізники запитували непомірно високі ціни за прогони коней. Дійшло до того, що у справу довелося втрутитись імператору Олександру І, який видав з цього приводу окремий указ.
Відправка перших партій селян розпочалася в лютому-березні 1812 року. Неможливо уявити наскільки важким був цей шлях на тогочасних дорогах, особливо наприкінці зими за доволі сильних морозів та снігів, а потім на початку весни за проливних дощів на шляхах, які перетворювались на суцільні калюжі й бруд. Селянам же доводилося їхати на возах із малими дітьми та людьми похилого віку за цих умов. Відомо, що всього було сформовано та відправлено 14 партій ( ДАОО. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 630. – Арк. 1а – 1а зв.). Архівні документи доносять до наших днів свідчення про різноманітні прикрі пригоди, які траплялися з предками сьогоднішніх жителів Снігурівки на їх шляху. Переселенці потерпали як від своїх власних старшин, так і жителів Херсонського губернії, які не гребували поживитися майном переселенців. Задокументовані неприглядні дії сільського голови білоруського села Снігурівки–Василя Трофимовича Киселя. Перебуваючи на шляху до Єлисаветграду, Кисель разом з іншими снігурівчанами-старостою Микитою Михайловим, помічниками Ляксєєм Максимовим та Іваном Васильєвим били своїх же односельчан та приховували від них гроші, які виділялися на фураж для коней. Снігурівчани зверталися із скаргою на протиправні дії своїх старшин. (ДАОО. – Ф. 6. – Оп. 1. – Спр. 639. – Арк. 1 – 1 зв.).
14 партій переселенців були розподілені між чотирма новоствореними слободами: до Снігурівки потрапила більша частина 2-ої, 13-ої та 14-ої партій. Отже, восени 1812 року населення Снігурівки складало – 800-850. Можливо припустити, що оскільки першими заселялись Снігурівка та Засілля, то вони найпершими й отримали нові затверджені назви вже влітку 1812 року.
На час заснування Снігурівки Херсонський повіт усе ще був досить малонаселеним краєм. Ділянка № 32, на якій постане Снігурівка, у ті часи була відома під назвою «Бахметьева пустошь», через те що ця земля в минулому належала капітану Івану Андрійовичу Бахмет’єву. Найближчими населеними пунктами поряд із Снігурівкою були: Отбідо-Василівка поміщика Василя Степановича Томари, Афанасіївка капітан-лейтенанта Рафтопуло. У 1818 році, описуючи Снігурівку, царський військовий – підполковник Кочубей звітував: «Самая слодоба Снигиревка расположена в три линии вдоль по реке. Место сие весьма богато водою, ибо сверх речной, изобилует еще родниками; но только земли тут каменисты и неудобны для огородов, от чего крестьяне принуждены разводить их за 8 верст от своих жилищ в принадлежащей им балке Веровчиной, где они успели уже устроить два пруда. В окрестностях долины сей находятся у них также и пахотные поля». (РГИА. – Ф. 1409. – Оп. 1. – Спр. 2474. – Арк. 129 зв. – 130)
Снігурівці до певної міри пощастило бути розташованій на річці Інгулець, яка добре допомагала забезпечувати худобу водою. Окремо слід згадати про транспортну роль, яку виконувала річка. Джерела другої половини 19 століття описуючи річку Інгулець, відзначали: «нижнее течение Ингульца имеет характер плавен и благоприятно для рыбного промысла; ширина реки в верхнем течении от 2 до 10 саж., а в нижнем до 25 с.; глубина на верховьи незначительна, но ниже достигает 2 и даже 3 саж.; поэтому судоходство в нижней части Ингульца не совершенно невозможно, что и объясняет существование лесной пристани у с. Снегиревка…»(Списки населенных мест Российской Империи. – Т. XLVII: Херсонская губерния. Список населенных мест посведениям 1859 года / Ред. Л. Майков. Издан центральным статистическим комитетом Министерства внутренних дел. – СПб, 1868. – С. XVIII).
Першу зиму 1812-1813 років снігурівці зустріли в створеній для них слободі. Але більшість будівель не мали міцних фундаментів, були збудовані на косогорі і хиталися при сильних вітрах. До того ж зима була дуже суворою і селяни змушені були тіснітися в найміцніших будинках, а інші розбирали щоб обігрітися. Та незважаючи на труднощі люди прижилися на новому місці.
Отже, заснування Снігурівки стало важливою подією в історії регіону, що визначило її подальший розвиток. Завдяки сприятливим природним умовам і стратегічному розташуванню, місто швидко перетворилося на значний економічний і транспортний центр. Історичні передумови його виникнення тісно пов’язані з освоєнням південної частини України та розвитком інфраструктури. Сьогодні Снігурівка зберігає свою культурну спадщину, залишаючись осередком життя та діяльності місцевої громади.
Використана література:
1.Історія міст і сіл УРСР. Миколаївська область (Снігурівка). П.Т. Тронько (голова Головної редколегії). – Київ: Інститут історії Академії наук УРСР, 1971. – 772с.
2.Козлов В.,Колесник А.,Моторный А.Снигиревка. Краеведческий очерк. – Одесса: Маяк, 1985. – 54 с.
3.Снігурівщина: із минулого в майбутнє: збірка з історії краю в подіях, цифрах, особах / Н.О.Чимбір, А.С.Рудчак, Л.В.Берест. -Миколаїв: видавець Шамрай П.М., 2017р.-664 с.
