Як майстер кує любов до рідного міста і нагадує: наближати перемогу можна
на кожному місці
Коли вперше бачиш його роботи — зупиняєшся. Мовчки. Залізний
двірник з мітлою, сова з книгою, кобза біля барельєфа Шевченку,
друкарська машинка на постаменті поряд із редакцією… Кожна
фігура промовляє так, що слів і не треба. А потім хтось неодмінно
запитує: «Хто це зробив?» — і містяни передають одне одному:
«Коваль. Євген Катренко».
Я дізнався про нього із соціальних мереж — побачив фотографії
викуваних фантазій із реалістичним підтекстом і не міг повірити, що
таке створюють не в столичній майстерні, а у невеличкому місті
Новий Буг, що входить до Баштанського району. Аж поки не приїхав
сам і не побачив на власні очі.
Лавка, парасолька і початок легенди
Євген Катренко — людина дуже скромна. Тиша навколо і відсутність
публічності — його свідомий вибір. Але витвори його рук говорять за
нього з лишком. Ріс у звичайній сім'ї, у тринадцять років втратив маму —
відтоді вони з батьком були удвох. Ніхто не міг передбачити, що одного
дня доросла людина зайде до кузні — і раптом пригадає дідуся, умілого
коваля, — і щось клацне всередині.
Він ходив по інших кузнях, спостерігав, пробував сам. І коли відчув, як
метал підкоряється його рукам, — буквально закохався у дідову професію.
Так народився коваль.
Перший «вихід на публіку» стався тихо і несподівано. У центрі міста якась
компанія трощила малі архітектурні форми — фонтани, лавки. Зникла й
улюблена лавка біля будинку культури: вдень — для відпочинку, ввечері
— для закоханих. Містяни вирішили: поцупили. Але за кілька днів на тому
ж місці стояла та сама лавка — яскраво пофарбована, і над нею
красувалася залізна парасолька. Хто? Євген Катренко. Так і розійшлася
чутка містом.
«Бери і роби» — він і взявся робити
Якось Євген прийшов на громадські слухання у міській раді — мова йшла
про занедбане дитяче містечко. Він узяв слово, закликав разом братися до
ладу, прикрашати місто. У відповідь хтось кинув: «Так бери і роби, раз так
уболіваєш». Євген не образився. Він відповів ділом — і не раз, і не двічі.
Разом із друзями ще до повномасштабної війни він заснував громадську
організацію «Іскра». Мета — не лише прикрашати місто, а й жити його
повним громадським життям. Кожна викувана фігура — це мистецький
твір із ідейним началом. Залізний двірник нагадує: місто треба берегти.
Сова з книгою — вчитися. Кобза — пам'ятати своє. Усе — як позитив, як
заклик.
Алея, що веде до пам'яті
Але є в Новому Бузі місце, яке стискає серце. Алея Євгена Довгого —
воїна з позивним Ізя, який героїчно загинув, захищаючи суверенітет та
територіальну цілісність України. Табличка на узбіччі дороги — скромна,
але видна всім. Далі вздовж пішохідної доріжки — куточки, сповнені
символів: український тин із глечиками, соняшники, що повернули
голівки до сонця, на дереві — гніздо з парою лелек. Алея проходить через
греблю, мирно хлюпоче вода у ставку, казкові та літературні персонажі
зустрічають перехожого. Хтось уже встиг повісити замочок на щастя —
загадав бажання.
Дорога веде до кладовища, де знайшов вічний спочинок захисник. Там
прокладена доріжка до могили, над якою майорить український прапор.
Усе це — руки Євгена та його побратимів із «Іскри». Руки, що кують не
лише залізо, а й пам'ять.
Поки тривають бої — місто живе
Війна зайшла в кожну оселю. Багато членів «Іскри» пішли на фронт. Інші
трудяться вдома. Чимало вже повернулися — хто на щиті, хто з важкими
пораненнями. Це все — біль, жорстокість і гідність одночасно. До Нового
Бугу приїхали переселенці, у тому числі мої земляки зі Снігурівки та
Снігурівщини, що були окуповані або опинились у зоні боїв на початку
великої війни.
Коли мої земляки повернулися додому — вони попросили мене розповісти
їм про незвичайного коваля, що дивує майстерністю, патріотизмом і
фантазією. І ось я розповідаю.
На зустрічі з журналістами Євген попросив не фотографувати його. «Не
час виставляти себе героєм, — сказав він. — Не без хлопців». А всіх, хто
щось робить для міста, він назвав синами рідного міста. Просто і точно.
Перемога кується тут і зараз
Євген Катренко не воює зі зброєю в руках — він воює молотом і серцем.
Кожна фігура, яку він кує, — це аргумент на користь того, що наше місто
варте любові, а наша земля — захисту. Він нагадує: поки тривають бої на
фронті, тут, у тилу, теж є трудовий фронт. І на ньому потрібні всі — зі
своїми руками, досвідом, мріями.
Наближати перемогу України, її майбутнє відновлення і розквіт після
війни може кожен — на своєму місці. Хтось кує метал, хтось відбудовує,
хтось виховує дітей, хтось зберігає пам'ять. Головне — робити. Так, як
робить Євген.
Коли Україна переможе — а вона переможе — їй знадобляться і ці
руки, і ці мрії. І ця любов до рідного міста, яка говорить без слів, але
чується здалеку.
Ігор Новіков, редактор газети «Вісті Снігурівщини».
Фото: куточки у місті, які промовляють до прохожих.
