11 квітня Україна знову дочекалася своїх захисників: із ворожого полону повернулися 175 військових. Серед них — двоє морських піхотинців 36-ї окремої бригади, наші земляки Костянтин Бабарикін та Андрій Безгубов. Дві долі, два шляхи крізь пекло Маріуполя і роки неволі — але одна спільна правда: вони вистояли.
Костянтин Бабарикін — найстарший у багатодітній родині, де підростають ще чотири сестри. Він із тих, хто завжди брав відповідальність на себе. Ще у 2014–2015 роках став на захист України, пройшов АТО. А з початком повномасштабного вторгнення без вагань повернувся до війська — у рідну 36-ту бригаду морської піхоти.
Андрій Безгубов — 35-річний житель Снігурівщини, уродженець села Романо-Булгакове. За фахом — учитель фізичної культури та початкової військової підготовки. У 2014 році він свідомо обрав шлях військовослужбовця, ставши на захист України. Згодом служив у складі 36-ї окремої бригади морської піхоти, де був командиром взводу. Для побратимів — лідер, для учнів — наставник, для рідних — гордість і опора.
Повномасштабну війну обидва зустріли на передовій.
Костянтин — у Маріуполі, на легендарній «Азовсталі».
Андрій — на Донеччині, а вже 12 квітня 2022 року — у самому вирі боїв на території Маріупольського металургійного заводу імені Ілліча.
Маріуполь став для них точкою, де життя розділилося на «до» і «після».
Костянтин потрапив у полон 17 травня 2022 року — про це його матері, пані Марії, повідомили представники Червоного Хреста.
Андрій — під час виконання бойового завдання на заводі Ілліча. Його рідні дізналися про полон лише через три місяці після зникнення, переживаючи болісну невідомість.
Далі — довгі чотири роки неволі.
Костянтин утримувався у колонії суворого режиму в Кізилі Пермського краю. Там переніс складну операцію, але вистояв, не втративши сили духу.
Андрій пройшов через колонію суворого режиму в селищі Донське Тульської області — місце, де утримують українських морських піхотинців. Умови були надзвичайно тяжкими: карцер, фізичний тиск, жорстоке поводження. Та навіть там він не зламався, вистояв, зберігши віру в повернення.
Обох об’єднує не лише служба у 36-й бригаді та чотири роки полону. Їх об’єднує те, що вдома на них чекали.
Мама Костянтина, пані Марія, стала символом віри і витримки. Вона виходила на всі акції підтримки полонених, їздила по містах, об’єднувала матерів. Вона жила єдиною надією — обійняти сина.
І цей день настав
На Алеї Слави у селі Михайлівка на Миколаївщині портрет
Андрія Безгубова.
Того ж дня звістка прийшла і в родину Андрія. Його батьки — Віктор Олександрович та Ольга Андріївна — дізналися про повернення сина під час обміну. Чотири роки болю, молитви і очікування завершилися сльозами радості.
У спілкуванні з журналістами родина Андрія сказала слова, які сьогодні важливі для тисяч українців:
«Не втрачайте віри і надії. Чекайте — вони обов’язково повернуться додому».
11 квітня, дорогою до Хмельницького, у звичайному автобусі мама Костянтина почула слова, які чекала роками:
«Ваш син уже в Україні».
Сльози радості, які не сховаєш. Пасажири автобуса плакали разом із нею, обіймали, вітали. У ту мить чужі люди стали близькими — бо розділили найбільше щастя.
Сьогодні Костянтин Бабарикін і Андрій Безгубов — вдома. Після чотирьох років полону. Після випробувань, які важко осягнути.
Попереду — лікування, відновлення, тиша і тепло рідних обіймів. Попереду — життя.
Їхні історії — це більше, ніж просто повернення. Це історії про незламність українського воїна, про силу морської піхоти, про батьків і матерів, які вміють чекати всупереч усьому.
І про те, що навіть після найтемнішої ночі — обов’язково настає світанок.
