Сім’ям із села Червона Долина, що на Снігурівщині, у 2022 році довелося пережити три найтривожніші періоди у їхньому житті. Спершу – наближення російських окупантів, які намагалися розстріляти село, знищити інфраструктуру, щоб потім легше було окупувати. Тоді багатьом довелось тікати подалі, рятуючи дітей, немічних стариків та й себе, аби залишитися живими. Потім – сама окупація, темні дні для тих, хто не покинув село. І нарешті – повернення до зруйнованого села, де замість багатьох домівок, дитсадка, школи залишилися лише руїни.
УДВОХ Богдан (ім’я змінено) з мамою поїхали в далеке від дому село, коли почалися прицільні обстріли Червоної Долини. Звідти родичі повідомили про облаштований дім, господарі якого давно перебували в Європі на заробітках. А коли почалась війна, то зателефонували сусідам, які поглядали за їхнім будинком, і співчутливо попросили:
– Зробіть, будь ласка, добру справу. Як хтось із біженців шукатиме житло, впустіть їх жити у наш дім, поки війна.
Ось там і знайшли тимчасовий прихисток Богдан із мамою.
Тим часом від односельців, які були в курсі подій, що відбувалися в Червоній Долині, мама дізнавалася новини. Дитині, вважала вона, не треба було знати про жахи руйнування . Тому старалася про це говорити, щоб син не чув.
Та, мабуть, забувають інколи дорослі, які нинішні діти сучасні і винахідливі. Мама й не здогадувалася, що Богдан пильно стежив за подіями через соцмережі, спілкувався із однолітками – і знав про все, що робиться в рідному селі. І про те, що замість будівлі школи – руїна, і про зруйнований дитсадок. І про їхній дім, що також був «зранений». Дізнався він і про звільнення рідного села, і першим, не чекаючи маминого рішення, оголосив твердо про своє рішення звичайним запитанням:
– Матусю, коли їдемо додому? Вже збиратися?
– Скоро…, – спочатку не дуже впевнено відповіла мама.
Але вже наступного дня почала збиратися. Вона відчувала таку ж тугу за домівкою – і тому дуже добре розуміла сина. А ще не могла забути недавній телефонний дзвінок і розмову з подругою своєї юності, коли вона розповідала про життя за кордоном.
Плачучи, подруга говорила:
– Уявляєш, я тут роботу знайшла, працюю в перукарні, як і в Україні. А заробітки які! Все можу собі дозволити і синові також. Щоб не втратити робоче місце, вчу англійську мову, аби спілкуватися з клієнтами. Це там цінують. У мене все добре. А от мій синок не хоче тут бути, став байдужим, погано вчиться, нема в нього друзів, хоч хороших дітей поруч багато. За Україною, за своїм селом тужить, ніби дорослий. Не знаю, що робити.
Після таких зізнань подруги мама Богдана вирішила, що заради сина все зможе.
Дорога до Червоної Долини була небезпечною, бо повсюди могли натрапити на сюрпризи, які окупанти залишили, тікаючи від наступу ЗСУ. Важко було дивитися на руїни, але вперта рішучість в очах сина її заспокоїла, а в уяві вже бачила, як село встає з руїн, відбудовується.
Їхнє рідне село Червона Долина Широківської громади під час російської окупації Снігурівщини опинилося фактично на межі лінії фронту. Постійні обстріли перетворили його на зону суцільних руйнувань. Пошкоджена була переважна більшість житлових будинків, знищено соціальну інфраструктуру. Вулиці спорожніли. Рятуючи дітей і власне життя, багато мешканців були змушені виїхати.
Після звільнення Снігурівщини наприкінці листопада 2022 року Червона Долина зустріла своїх жителів тишею і слідами війни. Тоді стало зрозуміло: якщо негайно не почати відродження, село ризикує зникнути з мапи.
Багато новин і всіляких розповідей про долю сільських людей почула мама Богдана, повернувшись додому. Загальна для всіх біда – війна. Але кожного окремо вона ранила по-різному. Наприклад, мама дружини директора Червонодолинського ліцею Віктора Мушина серед перших повернулася додому, але не жити, а на вічний спочинок. Через кілька тижнів після вторгнення росіян в Україну, разом з донькою і зятем вона виїхала і деякий час жила у Вільнозапорізькій громаді, що на Новобужжі. Та не витримав її організм стресів і переїзду, старенька померла. І тоді прийшли на допомогу військові й перевезли її у Червону Долину та поховати у рідному селі, як вона заповідала своїм дітям.
А для багатьох місцевих жителів першим і вирішальним кроком до повернення додому стало відновлення навчання дітей попри те, що будівля школи була зруйнована і не підлягала відновленню.
Руйнація від обтрілів сталася у березні 2022 року. Будівля ліцею опинилася в епіцентрі бойових дій. Ворожі снаряди зруйнували класи, лабораторії, дах, внутрішні приміщення. Будівля стала непридатною для відновлення. Поруч було пошкоджено і дитячий садок. У найважчі місяці війни освітній заклад виконував ще й функцію гуманітарного хабу: педагоги допомагали військовим, готували їжу, координували волонтерську допомогу.
Але навіть у таких умовах освітній процес не припинявся, уроки проводили дистанційно – з підвалів, тимчасових помешкань у Баштанці, Новому Бузі, Миколаєві, в інших громадах. Педагогічний колектив був розпорошений, але залишався єдиною командою.
Історія цієїшколи тісно пов’язана з її директором Віктором Мушиним – істориком за фахом, який працює в Червоній Долині з 1984 року, а з 2002 очолює заклад. Разом із колективом він пройшов черезевакуацію та повернення після деокупації Снігурівщини. Саме вчителі стали одними з перших, хто повернувся до села. За відсутності придатної будівлі було створено консультаційний центр для дітей, місце живого спілкування, підготовки до іспитів, психологічної підтримки. Частину занять згодом перенесли до приміщення будинку культури.
Місцевий житель Костянтин Сапсай озвучив думку односельчан:
– Саме відновлення навчання стало для багатьох вирішальним сигналом. Коли ми побачили, що школа знову працює, що діти можуть навчатися, з’явилася віра в Червону Долину, що можна і потрібно відбудовувати село. Школа дала людям надію.
Оскільки відновити стару будівлю школи було неможливо, громада разом із міжнародними партнерами започаткувала новий формат навчального процесу. За підтримки благодійних фондів у селі з’явився модульний освітній центр для молодших класів – затишна школа з теплою назвою «Топчик». Тут діти знову навчаються очно, п’ять днів на тиждень у безпечних і комфортних умовах.
Відкриття освітнього простору в Червоній Долині відбулося за участі керівництва області та міністра освіти і науки України – як знак того, що навіть невелике прифронтове село не залишене наодинці зі своїми проблемами.
Широківський сільський голова Сергій Пересунько, розповідаючи про останні події в громаді, сказав:
– Ми чітко розуміли: якщо в селі немає школи, не буде і села. Саме тому громада, держава і міжнародні партнери об’єднали зусилля, щоб навчання в Червоній Долині відновилося якомога швидше.
Разом із поверненням дітей до навчання в Червоній Долині пожвавилося й життя загалом. Люди почали повертатися, ремонтувати домівки, відновлювати господарства. Державні програми, компенсації, допомога благодійників і волонтерів дали змогу багатьом родинам зробити перші кроки до відбудови.
Важливими для громади стали інші кроки з відновлення базових умов життя. У селі облаштовано пункт питної води, що забезпечив мешканцям доступ до безпечного водопостачання.
Паралельно відроджується і економічна складова. Місцеві фермери розпочали сільськогосподарські роботи, на розмінованих землях поступово вводячи поля в обробіток. Це дало змогу відновити робочі місця для місцевих жителів, повернути людям роботу й упевненість у завтрашньому дні.
Сьогодні знову школа є серцем громади. Тут не лише навчають, а й виховують відповідальність, взаємопідтримку та любов до рідної землі. Учні разом з учителями організовують ярмарки, беруть участь у волонтерських ініціативах, збирають кошти для ЗСУ.
Разом з однолітками зараз у вирі активного життя і Богдан. До синових добрих справ постійно долучається його мама. Вона дивиться, як на її очах син подорослішав, як серйозно почав ставитися до навчання. Чула, як він з друзями мріє про вступ до вишу. Інколи , коли буває одна, плаче від болю в душі. Її особисте життя могло б скластися щасливо, якби не війна. Все змінилося, коли чоловіки у перший день нападу добровольцями стали в ряди захисників. Тепер біля неї був тільки він – її син. Це найкраща мотивація дбати про сім’ю.
Разом з іншими раділа, що навіть у таких складних умовах випускники їхнього сільського ліцею вступають до закладів вищої освіти – і це найкраще підтвердження результатів спільної праці і прагнення відновити все і не відмовлятися від своїх мрій.
Червона Долина ще має пройти довгий шлях до повного відновлення, але головне вже сталося: село не здалося, воно вистояло завдяки людям і завдяки школі, яка навіть серед руїн зберегла найцінніше – майбутнє своїх дітей. Тут добре знають: будівлі можна відбудувати, але втратити віру означає втратити все. У Червоній Долині цю віру зберегли, і саме тому над селом знову лунають дитячі голоси – як символ життя, що повертається.
Ігор Новіков, редактор газети «Вісті Снігурівщини».
