Адаптація ветеранів бойових дій до мирного життя в українських громадах набула не лише гуманітарного, а й стратегічного значення. Йдеться не стільки про індивідуальні історії, скільки про спробу створити соціальні механізми, здатні утримати єдність суспільства після тривалого конфлікту. І хоча інституційна база післявоєнного відновлення лише формується, окремі регіони демонструють спроби системного підходу. Втім, експерти попереджають: без взаємодії між людьми, групами, громадами соціальна згуртованість залишиться декларацією.
Зворотній бік повернення
Повернення військових до цивільного життя – це одна з найбільш актуальних проблем суспільства не тільки післявоєнного періоду, а й в період активних воєнних дій. У більшості випадків йдеться про глибоко травматичний досвід, який обтяжено супроводжується недовірою, відчуттям відчуження та побутовими труднощами. Як засвідчують кейси ветеранів Миколи Помінчука та Сергія Козаченка, навіть за наявності формальної підтримки головним викликом залишається не реєстрація пільг, а відновлення внутрішньої спроможності жити серед тих, хто не пережив бойового досвіду.
У розмові з кореспондентом «Вістей Снігурівщини» Микола Помінчук згадав, як вісім місяців провів на «нульовій» позиції, щодня зустрічаючись із втратами та смертю, а після демобілізації він зіштовхнувся з тим, що для значної частини суспільства війна – це щось віддалене, майже абстрактне. Така розбіжність у сприйнятті реальності породжує відчуття ізоляції, яке підриває саму можливість повернення до цивільного життя.
«Найболючішим – зізнався Микола – є не поранення і не фізичні обмеження. Найгірше – це прірва між двома світами: тим, де ллється кров, і тим, де панує безтурботність. Можливо, люди просто не знають усієї правди? Не відчувають масштабу трагедії?» Він переконаний: якщо ми хочемо зберегти державу, кожен має працювати на перемогу, усвідомлюючи, що спокійні дні нам даються дорогою ціною – життями тих, хто щодня ризикує собою заради інших. Він живе з інвалідністю, отриманою внаслідок бойових дій. Але його думки постійно з тими, хто залишився там, на передовій. Він прагне передати їм вітання і подяку, бо фронтове побратимство – це не просто дружба. «Це глибший зв’язок, що народжується під вогнем, коли від тебе залежить життя іншого, і навпаки. Там, у зоні бойових дій, життя сприймається інакше, а кожна хвилина – як дар» – зауважує пан Помінчук. За його словами, «країна не готова була до такої війни, як і суспільство – до тих, хто з неї повертається». «Проблеми існують не лише на рівні держави, але й у серцях людей, які ще не усвідомили повною мірою, що довелось пережити захисникам. І все ж є надія: мине час – і щось зміниться. Я вірю у це» – підкреслив ветеран.
Досвід, що перетворився на професію
Інший приклад – історія Сергія Козаченка, морського піхотинця, який втратив руку в Маріуполі та провів понад 40 днів у полоні. 25 лютого 2022 року він був зарахований до 36-ї бригади морської піхоти, що базується в Миколаєві. Вже через кілька днів, 1 березня, його підрозділ опинився в Маріуполі – спочатку на території металургійного комбінату імені Ілліча, а згодом на «Азовсталі». У середині березня зв’язок з ним зник, і довгий час родина не знала нічого про його долю. Лише 24 квітня, коли українські пілоти доставили на «Азовсталь» систему Starlink, він уперше за півтора місяці почув голос дружини. У ході перебування в оточенні пана Козаченка було поранено в праву руку, почалася гангрена, і військові лікарі, не маючи змоги його евакуювати, змушені були її ампутувати.
Пізніше він потрапив у полон. Спочатку перебував у сумнозвісній колонії Оленівці. Там, у підвалі без доступу до води, туалету, без їжі й сну, разом із півтора сотнями поранених він провів 42 дні. Полон став для нього найстрашнішим етапом – набагато тяжчим, ніж поранення. Щодня його морально знищували – включали на повну гучність гімн країни-агресора, тримали в голоді, били. Їжа була мізерною і видавалась лише двічі на добу – «сніданок» о другій дня і «обід» – о другій ночі. Простору, щоб бодай присісти, було критично мало, а умови – нелюдські.
Сергій Козаченко під час спілкування з «Вістями Снігурівщини» згадав, що полонені дівчата, яких виводили на примусові роботи, співали українські пісні – голосно, щиро, гідно. «Це була не просто пісня – це був крик волі, пам’яті, опору. Згодом ці пісні чомусь замовкли» – каже він. Після обміну були 11 місяців реабілітації. Отримав пожиттєву інвалідність, був звільнений зі служби. За його словами, найважливішим чинником його одужання стали не лікарі, а родина.
Повернувшись, він не лише адаптувався до нових умов життя, але й залучився до громадської діяльності. Разом із дружиною Людмилою, яка стала фахівчинею з супроводу ветеранів, Козаченко створює довкола себе спільноту підтримки, де кожен, хто повернувся з фронту, має змогу бути почутим і зрозумілим.
Людмила Козаченко зауважила «Вістям Снігурівщини», що більшість людей, з якими вона працює, не усвідомлюють потреби у психологічній допомозі. Вона підводить їх до цього поступово, через довіру, співпереживання, досвід, якого в неї не відняти. Її історія – приклад того, як приватна драма може трансформуватись у точку збору для нової соціальної ролі, у символ горизонтальної соціальної згуртованості.
Ефективне адміністрування замість бюрократичної тяганини
На Миколаївщині поступово формується інфраструктура підтримки ветеранів. Із грудня 2024 року в області працюють фахівці з супроводу демобілізованих осіб. Це наступний крок після пілотного проєкту «помічників ветеранів», але з розширеним функціоналом. Їхнє завдання – супровід ветерана у всіх сферах життя: від побуту й працевлаштування до юридичних консультацій та медичної допомоги.
Як пояснює директорка Департаменту соцзахисту населення Миколаївської ОВА Оксана Єльчієва, такі фахівці мають функцію кейс-менеджера. У громадах Баштанського району створено конкурсну комісію для відбору кандидатів, перевага надається людям із власним досвідом війни або втрати близьких. Цей підхід дозволяє уникати формалізму і зменшити дистанцію між фахівцем і ветераном.
Програма як фундамент
На регіональному рівні ухвалено Комплексну програму підтримки ветеранів на 2025–2027 роки. Вона розроблялася з урахуванням громадської думки, анкетувань та консультацій із самими ветеранами. У програмі передбачено психологічну, медичну, соціальну та професійну реабілітацію, розвиток самозайнятості, а також сприяння створенню ветеранських бізнесів. Особлива увага – учасникам бойових дій з інвалідністю.
За словами місцевих посадовців, програму реалізують у співпраці з ветеранськими об’єднаннями, які наразі активно формуються. Один із таких прикладів – група ветеранів у Новому Бузі, яка ініціює створення ГО для захисту прав та інтересів побратимів. Це не лише символічний жест, а й реальний крок у напрямі побудови інституційного представництва у громаді.
Довгий шлях до взаєморозуміння
Попри зафіксовані успіхи, низка експертів вказує на ризики, пов’язані з нерівномірністю процесів. Соціолог Олена Дяченко акцентує: «Без послідовної інформаційної роботи із суспільством та без реформ у системі психологічної допомоги згуртованість залишатиметься на папері». За її словами, повернення ветеранів виводить на поверхню розрив між «військовим» та «мирним» наративом.
Громади намагаються згладити цей розрив через створення «просторів довіри» – місць, де ветерани можуть зустрічатися, обмінюватися досвідом і просто говорити. Один із таких прикладів – Простір соціальної адаптації при Центрі надання соціальних послуг у Новому Бузі. Формат передбачає відкриті зустрічі, участь юристів, психологів, представників влади. Участь у таких заходах добровільна, але охочих дедалі більше.
Війна всередині
На думку ветеранів, найбільше їм бракує не пільг чи довідок, а відчуття, що їх розуміють. Микола Помінчук каже: «Мені складно бачити, як у містах гуляють і святкують, коли мої побратими щодня дивляться смерті в очі». Це не претензія – це крик про необхідність єдності. У суспільстві, яке втратило спільний досвід, соціальна згуртованість вимагає відновлення довіри.
Повернення до нормальності – тривалий процес. Він не обмежується пільгами чи державними програмами. Це – щоденна взаємодія, відкритість до чужого болю, визнання нової реальності, де поруч із нами живуть ті, хто бачив війну зблизька. І саме від якості цієї взаємодії залежить, якою буде повоєнна Україна.
Ігор НОВІКОВ.
