Фото:м.Снігурівка,Баштанський район.ГО”Відродження”.
З ПЕРШОГО ДНЯ війни РФ проти України, а саме з 2014 року Тетяна
Кузьміна відчула потребу допомагати нашим воїнам. «У мене немає сина. Але
під кулями були мої учні. Я хотіла прикрити моїм хлопцям спини, усім, кому
змогла…» – так зворушливо почала вона розповідь.
Спершу Тетяна дізналась, що для снайперів потрібні «кікімори» (тепер кожен
знає, що це за одяг). Спочатку з допомогою Інтернету вивчила теоретично
технологію їх виготовлення. Потім взяла відпустку і разом із Тетяною
Заблоцькою взялися за справу. За власний кошт купили нитки і виготовили
костюм «кікімору». Знайшовся місцевий житель, який знав, чий родич служить
у війську і який якраз є снайпером. Йому й передали свій перший виріб.
Потім через місцевих жителів переказали, що снайпер на ім’я Станіслав з
міста Кривий Ріг потребує такого маскувального костюма. Виготовили і для
нього.
Уже згодом все йшло саме по собі: під час зустрічей із місцевими жителями,
які служили в різних військових частинах і на кілька діб приїжджали додому,
дізнавались, кому потрібні «кікімори» й передавали їх адресно. Далі хлопці
телефонували, де іще є потреба і виконували їх замовлення. Інколи у відповідь
з фронту надсилали фото з подякою. Бувало, просто дякували умовним значком
у повідомленні.
Зрозуміло, що після 24 лютого 2022 року волонтерська справа ніби набралась
нової сили.
Виготовляли «кікімори» у власному гаражі Тетяни Кузьміної. Його мимохіть
перейменували у «Майстерню».
Також загорілась бажанням виготовляти «кікімори» Анна Хижняк, яка
приїхала із селища Березнегуватого у місто Новий Буг у відпустку разом із
сином. Це було літо, доводилось терпіти спеку. Але волонтери на неї не
зважали, а продовжували плести незвичайні маскувальні костюми для
українських захисників.
Робота просувалася б не так швидко, якби не допомога головного різальника.
Так жінки називають новобужанку Валентину Андріївну Кондратенко, яка
невтомно різала матеріал і робила заготовки для плетіння.
Минув час – і з’явилась ще одна рамка для виготовлення «кікімор». Це там,
де роботу організувала Наталія Маткевич, а біля неї – ще дві жінки: Тамара і
тьотя Маша. Щоб сплести «кікімору», потрібні сітки. Їх купували у знайомих.
Звичайно, на все потрібні були кошти. Тому з радістю Тетяна Кузьміна
сприйняла повернення до їхньої справи Мар’яни Кінаш, з якою разом були у
волонтерській групі в 2014 році. Мар’яна – новобужанка, але зараз у Німеччині.
Та знаходить можливість щомісяця надсилати кошти для їхньої волонтерської
справи.
Восени 2023 року Тетяна Кузьміна якось підсумувала, що спочатку війни
(відлік від 2014-го) волонтерки сплели 231 «кікімору».
«На фронті мої учні, мої діти». Ці слова весь час повторювала моя
співбесідниця і вони звучали так, що неможливо було не повірити у їх щирість.
Впродовж 34 літ її роботи педагогом шкільна родина провела у доросле
життя багато хлопчаків, котрі сьогодні собою закривають шлях ворогу до
рідного міста.
У ЛИСТОПАДІ минулого року Тетяна разом з колегами по волонтерській
справі взялась за плетіння маскувальних сіток. Знову спочатку вивчили цей
процес, розібрались у деталях. В гаражі у Тетяни була своя рамка. Також
зайнялась цим видом волонтерства Ірина Савіна – жителька міста Снігурівки,
яка згодом повернулась додому і там продовжила цю справу. Жінки
подружилися і постійно спілкуються.
Замовлень із фронту на виготовлення сіток дуже багато. Кожну треба
виготовити такою, яка підійде за призначенням – певного розміру і певного
кольору. Треба маскувати техніку, бліндажі і так далі.
Підтримують новобужанки тісний зв’язок із Альоною Кицею з міста
Баштанки, яка також разом із подругами плете сітки. Координують дії і з
казанківськими волонтерами. У всіх одне завдання: чітко знати, які і куди треба
відправити сітки для наших захисників.
– У певний момент, – згадує Тетяна Кузьміна, – дуже вдало змінилася
локація її «Майстерні». Якраз тоді вона працювала у власному гаражі разом із
Світланою Бабиніною і Асіє Сейтумеровою, яких привела у групу Наталія
Маткевич. Було тісно, незручно. Тоді й вирішили шукати інше приміщення,
щоб було вище і ширше. Зраділи, коли їм пішли назустріч і дозволили
працювати у будівлі, де для їхньої роботи були всі умови.
До речі, просто безцінну допомогу надали волонтерам учень Тетяни
Кузьміної Юрій Васильєв і його друг Віктор. Про них вчителька сказала: «У
хлопців золоті руки і такі ж мізки!» Це вони придумали і змонтували підвісну
конструкцію та різак (станок). Коли фото з майстерні потрапило у Facebook, то
користувачі соцмереж відразу почали ставити запитання і щодо конструкцій, і
їх авторів.
У цей час у «Майстерні» дружно добавлялись робочі руки. Світлана
Тесленко, яка вже працювала в команді, привела свою подругу Світлану
Кузьміну. Справа пішла потужніше.
Але плетіння маскувальних сіток у порівнянні з виготовленням «кікімор» –
це більші масштаби і щодо роботи, і щодо затраченого часу та коштів на
матеріали та пересилку на військові позиції. Тому була потреба в цих ресурсах
більша й більша. Через це спочатку взялись організовувати цей більший
масштаб через Facebook. Але побачили, що така відкритість у воєнний час їх не
влаштовує. Порадившись, Тетяна Кузьміна і Світлана Тесленко вирішили
створити групу під назвою «Майстерня» в Telegram.
Коли це зробили, то стали більш вільні у спілкуванні. Усі, хто був у команді,
приєднали до групи своїх знайомих. Швидше почала поширюватись потрібна
інформація. Тепер тут звітують, повідомляють про внески і нові замовлення,
публікують фото і відео.
Група живе активним життям. У ній понад сотня учасників. Майже кожного
дня стає більше робочих рук і охочих допомогти фінансово. Це справді
подвижницький рух, який дає надзвичайно важливий результат для наших
військових на фронті.
Люди викроюють час для волонтерства із своїх робочих буднів і вихідних,
приходять попрацювати до «Майстерні» молодь і пенсіонери. Усі роблять
справу з такою любов’ю, для якої важко знайти порівняння .
Без сумніву, кожен, хто тут буває часто або хоч раз долучився до роботи,
заслуговує на щиру повагу. Так каже Тетяна Кузьміна. Й інакше не може бути.
Але як не згадати про зірочку «Майстерні»? Почувши ці слова від Тетяни, я
миттю здогадалася, кого вона мала на увазі. І дуже зраділа, коли почула ім’я
Вероніки Шаповалової.
Ця мила дівчина прийшла до «Майстерні», як і більшість, коли її знайомі
приєднали до групи у Telegram. Беручка до роботи, швидка, тямуща – Вероніка
непомітно взяла на себе роль адміністратора. Як правило, вона «Майстерню»
відкриває і закриває. Якось було багато роботи – і вона покликала друзів –
учасників туристичного гуртка. Запрошує і свою сім’ю, як хтось має вільний
час.
Сама Тетяна Кузьміна приходить на свій волонтерський фронт у другій
половині дня, після шкільних занять. Звичайно, втомлюється. Але хто про це
думає? Усі жінки і дівчата стараються кожного разу встигнути сплести чергову
сітку якнайшвидше. Тут проводили свій передріздвяний і передноворічний час.
У «Майстерні» нема жодних вихідних. Усі працюють з відчуттям, що роблять
найважливішу справу їхнього сьогоднішнього життя.
Адже там, де йдуть щоденно бої, де важко і страшно, дорогі їм люди.
Маскування, виготовлене руками волонтерів, рятує життя захисників. А коли
здобуде Україна перемогу, ось тоді й буде їхнє свято. А поки що…
Пам’ятають усі, як у передноворічний час був такий вечір, коли залишалась
продовжувати роботу одна Олександра Журавльова. Це донька Тетяни
Кузьміної. За професією вона – кінолог. Але має чудовий голос і співочий
талант. Не раз виступала на новобузькій сцені, а також співала у церковному
хорі у місті Біла Церква, де вчилася у виші. Так от у той вечір їй дуже
захотілось порадувати свою групу піснею. Вона записала відео і опублікувала.
Це був відомий всьому світові український «Щедрик», виконаний голосом-
дзвіночком і душею Олександри. Це справді був найкращий різдвяно-
новорічний подарунок. І мамі було приємно чути і доньчин «Щедрик», і
похвальні слова на її адресу.
А ще Тетяна Кузьміна не втомлюється щоразу дякувати Богу за те, що
посилає їй назустріч правильних людей, і разом з ними вона сьогодні робить
надзвичайно важливу справу для наближення Перемоги українського народу.
Погодившись із тим, що про «Майстерню» розкаже журналіст, вона
чітко зауважила: «Хай це буде тільки початок. Мова про усіх дівчат, а не
тільки про мене. Я без них – одиниця, а разом ми – бойовий підрозділ».
Це справді так і є. І тому ця розповідь про неймовірно патріотичну
атмосферу у «Майстерні» обов’язково буде продовжена. Тут у кожного
учасника – своя історія, кожен благодійник – особливий, тут все дихає
бажанням перемогти.
У ці дні в «Майстерні», як ніби на справжній фабриці з виробництва сіток,
робота йде у дві зміни. Майже щодня то отримують замовлений матеріал, то
відправляють посилки. Іде безперервний процес.
Мине час – і в післявоєнні роки нові покоління будуть розповідати про
сьогоднішніх волонтерів з такою ж гордістю, як і про захисників, які боронять
свій народ на полі бою.
О.Дудко
