Коли в березні 2022-го Снігурівка опинилася в окупації, міська лікарня
стала єдиним місцем, де не зупинялося життя. Медики працювали під
дулами автоматів, ховали поранених українських бійців, переписували
історії хвороб і ділилися останньою водою з мешканцями. Жоден із них не
пішов на співпрацю з ворогом. Після звільнення цей же колектив взявся
відбудовувати зруйноване – і сьогодні лікарня отримує сучасне обладнання
завдяки вітчизняній та міжнародній підтримці. Це історія про людей, які
не зламалися ні під час окупації, ні після неї.
Відповідальність лягла на плечі тих, хто залишився
24 лютого 2022 року ввечері до Снігурівської лікарні почали привозити
перших поранених. Українські військові з Антонівського та Каховського
мостів, з найгарячіших напрямків боїв. Саме тоді з'ясувалося: лікарня
залишилася фактично без керівництва. Головний лікар покинув місто в перший
день війни, частина адміністрації також виїхала.
У критичний момент рішення міської влади покладало відповідальність на
Валентина Шмигельського – він став виконувачем обов'язків головного лікаря.
Перед ним і тими, хто залишився, стояло завдання, яке здавалося нереальним:
утримати роботу лікарні без постачання, без стабільної електрики, під загрозою
окупації.
З 24 лютого до 19 березня місто ще не було формально окуповане, але
ворожа техніка проходила через Снігурівку щодня. Лікарня працювала
безупинно. Усіх поранених, кого дозволяв стан, намагалися евакуювати до
Миколаєва.
Медики розуміли: коли росіяни увійдуть у місто, поранені захисники стануть
першими, кого шукатимуть. Тому діяли наперед. Нищили військову форму,
ховали документи, перевдягали бійців у цивільне, оформлювали їх як мирних
жителів.
Валентин Шмигельський згадує: фермери купували спортивні костюми й
взуття, щоб військових можна було вивезти як цивільних. Це була спільна
справа – і громади, і медиків.
19 березня: коли лікарня опинилася під дулами
Снігурівку окупували 19 березня. За кілька днів до лікарні під'їхала колона
техніки – танки, БТРи, вантажівки. Понад сотня озброєних людей – ФСБ,
Росгвардія – оточили корпуси.
Почалися щоденні обшуки. Вибиті двері, перевернуті кабінети, допити
пацієнтів. Особливо ретельно перевіряли чоловіків і тих, хто мав травми.
Медики ризикували всім. Міняли прізвища в історіях хвороб, вигадували
діагнози, переховували людей. Вони знали: викриття означає арешт або
зникнення.
Український військовий Ігор Литвиненко, якому в лікарні врятували життя,
розповідає: він знав, що якщо дізнаються про його статус – це кінець. Йому
змінили прізвище, оформили як цивільного, лікували й ховали. Він
переконаний: ці люди – герої, бо ризикували всім.
Валентин Шмигельський додає: «Ніхто з колективу нікого не здав. Це була
спільна тиша і спільна відповідальність».
Лікарня стала єдиним джерелом життя
Світло в місті зникло ще до приходу окупантів. Газ теж. Замовкли насоси,
спорожніли полиці магазинів і аптек, обірвався зв'язок. Місто залишилося без
води, без ліків, без хліба.
Лікарня жила на дизельних генераторах. Паливо діставали через
домовленості й ризиковані поїздки. Магазини й аптеки були розграбовані – тоді
підприємці почали звозити до лікарні продукти, усе, що могло зіпсуватися без
холодильників.
Кухня лікарні перетворилася на пункт виживання. Бували тижні, коли в
закладі не було хліба.
Коли в місті зникла вода, лікарняна вежа стала єдиним джерелом питної води
для всіх. Люди приходили з відрами й каністрами – і медики не відмовляли
нікому. Це був не просто медичний заклад. Це був острів безпеки, притулок
людяності.
Тиск, арешт і незламність
Окупанти тиснули постійно. Забороняли українську мову, вимагали так
званої співпраці, участі в псевдореферендумі.
Валентин Шмигельський каже: «Відповідали однозначно – ми українська
лікарня і працюємо для українських людей. Це була принципова позиція всього
колективу».
Наприкінці квітня його затримали. Побиття, погрози катуванням,
пограбування дому, багатогодинне утримання в наручниках. Зрештою –
ультиматум: за 24 години покинути місто.
Він виїхав. А лікарня залишилася. І продовжила працювати. Без керівника,
під тиском, але не зламана.
Перші дні після звільнення
Коли наприкінці 2022 року Снігурівку звільнили, місто було зруйноване. Але
лікарня одна з перших відновила повноцінну роботу.
Відновлення медзакладу після деокупації мені, автору цього матеріалу,
довелося спостерігати на власні очі. Це і моя особиста історія також.
Коли Снігурівку окупували, після боїв, місто було знеструмлене, не було
води, почались проблеми з ліками. А головне – невідомість, що буде далі.
Предметом мого хвилювання була моя 89-річна мама Раїса Григорівна
Новікова, якій потрібен був не тільки догляд, а й лікування. Крім мене, поруч з
нею не було на той час нікого. І я прийняв рішення їхати до міста Одеси, аби
мати умови для догляду за матір’ю і можливості для лікування. Це було
пов’язано з великим ризиком. Але мені вдалося виїхати зі Снігурівки.
Жили в Одесі із надією, чекали визволення рідного міста. І щойно прийшли
українські захисники і місто було звільнене, відразу почав готувати себе і маму
до повернення.
Я уже уявляв перший номер рідної снігурівчанам газети, в думках складав
заголовки до газетних матеріалів про звільнення, про людей, які пережили
жахіття неволі, про героїв тих днів і про… зрадників, які стали перевертнями і
прислужувалися ворогу.
Через деякий час я вже був у Снігурівці, взявся до роботи з великим
ентузіазмом і бажанням. Але мама цей переїзд пережила важко. Довелось
відразу покласти її на лікарняне ліжко. Я був там поруч з мамою довгий час, аж
до її смерті. Там готував матеріали для газети, редагував номери і доглядав за
матір'ю. Тому на власні очі бачив роботу колективу лікарні і далі весь цей час
спостерігаю, як лікарня обростає новим обладнанням і можливостями для
сучасної медицини.
Спостерігаю за діяльністю колективу постійно, бо він усе зробив для того,
щоб у найважчі дні бути острівцем життя для всього міста. Треба знати всім і
пам’ятати, як це було, щоб жити і розвивати місто на перспективу, цінувати
внесок звичайних людей у наше звільнення і сьогоднішнє життя.
Відновлення: від гуманітарної допомоги до модернізації
Після деокупації до Снігурівської лікарні почала надходити допомога –
вітчизняна та міжнародна. Це не були парадні передачі з промовами. Це були
конкретні речі, які рятували життя.
У листопаді 2022 року Міністерство охорони здоров’я доставило першу
хвилю медичної гуманітарної допомоги: спеціалізований медичний автомобіль,
ліки, вакцини та термоконтейнери. Це була швидка допомога у прямому сенсі –
можливість виїжджати до пацієнтів, зберігати препарати.
Проєкт Ukraine2Power та міжнародні партнери передали генератори та
портативні електростанції для відділень невідкладної допомоги та реанімації.
Потужність від семи до п!ятнадцяти кіловат – це можливість підтримувати
роботу критично важливого обладнання під час обстрілів і відключень світла.
Благодійна ініціатива «Баспайня» передала портативну зарядну станцію для
реанімації. Модульна система резервного живлення – це те, що дозволяє не
зупиняти апарати, від яких залежить чиєсь життя.
Обласне управління охорони здоров’я забезпечило великі поставки кисневих
концентраторів. Тридцять апаратів було введено в експлуатацію для
Снігурівської центральної районної лікарні. Це критично важливо: кисень
потрібен постійно, і залежність від балонів під час війни – це додатковий ризик.
Товариство Червоного Хреста України доставило кілька гуманітарних
вантажів: медикаменти, продуктові та гігієнічні набори, засоби зв'язку. Це
допомога, яка закривала гострі потреби перших місяців після звільнення.
Благодійні фонди, міжнародні організації, ініціативи солідарності передавали
медичне обладнання, набори першої допомоги, холодильне обладнання.
Solidarity Fund, регіональні NGO, фонди відновлення – кожна організація
додавала до загальної справи щось конкретне.
Це не була разова акція. Це був процес. Поступово лікарня отримувала
можливості, яких раніше не мала. Сучасне обладнання, резервні джерела
живлення, запаси медикаментів.
Не просто відновлення, а крок вперед
Сьогодні Снігурівська лікарня – це медичний заклад з сучасними
можливостями для лікування населення, в тому числі військових.
Ворог продовжує атаки – ракетами і безпілотниками. Снігурівщина – це край,
де відчуваються всі наслідки війни. Але бажання відновити життя і працювати
на майбутнє – це головне зараз у діяльності громади, яку очолює учасник
бойових дій Іван Кухта.
Колектив лікарні – яскравий приклад колективного спротиву під час
окупації і відновлення життя після звільнення. Волелюбний кістяк, ядро, що
утворилося тими людьми, які зберегли в собі не тільки вірність професії, а й
патріотизм українських громадян.
Під час окупації Снігурівська лікарня стала символом професійної честі та
громадянської гідності. Тут не зрадили присягу, не скорилися страху, не
залишили людей.
Це не просто лікарня. Це доказ того, що навіть у найтемніші часи можна
залишатися людьми. І що медичний фронт – інколи не менш важливий, ніж
бойовий.
Колектив Снігурівської лікарні – колективний герой. Не тому, що хтось так
назвав. А тому, що ці люди робили свою справу, коли це було найважче. І
продовжують робити зараз.
Ігор Новіков.
