Це розповідь-заклик нашої землячки, яка підтверджує здатність українців вистояти у боротьбі з ворогом і згуртуватись задля майбутнього України.
СТОЯВ теплий осінній день. Миколаїв зустрів мене сонячно і ясно. Здалося, і війни немає. Золотаві клени ніби ось-ось займуться шаленим полум’ям. Листячко на деревах горіло на яснім сонечку і відбивалося золотим сяйвом серед тихого спокійного ранку. Наша маршрутка швидко домчала до автовокзалу.
Моя знайома затримувалася, вчасно мене не зустріла. Тому зателефонувала, щоб я трішечки зачекала. Я сіла на лавочці неподалік гарної клумби, на якій майоріли різними кольорами веселки осінні квіти – дивовижні хризантеми. Вони утворювали на ділянці барвистий різнокольоровий килимок – це ще більше надавало місту краси і чарівності.
Якось тихо і непомітно до лавочки підійшов молодий гарний юнак. В руках він тримав букет квітів чарівної форми ніжно-персикового кольору. Це були троянди такого кольору, який я найбільше люблю. Я дивилася на цей букет троянд і не могла відвести очей. Мабуть, юнак перехопив мій погляд і запитав:
– Гарні? Вам подобаються?
– Дуже гарні, – відповіла.
Юнак був у військовій формі і було видно, що він щойно приїхав. Запитав дозволу присісти на лавочці, так як до його маршрутки було ще вдосталь часу. Раптом завила сирена. Юнак запропонував мені десь заховатись. Та мені було якось байдуже, бо з людей ніхто не поспішав в укриття.
– Тоді ви смілива, – сказав він, посміхаючись.
– Та ні, я боягузка, бо дуже боюсь плазунів і жаб.
– Мій співрозмовник засміявся і сказав, що в окопах цього добра вистачає.
Та це не було для нього страшне, так як і те, що кожної хвилини він дивився смерті у вічі. Майже два роки не покидав Донеччини. Кожного дня зі своїми побратимами боронив тихий наш день, спокій рідних, маленьких племінників і, звичайно, тиху ніч своєї нареченої, до якої поспішав із такими прекрасними трояндами. Його сині глибокі очі світилися таким щастям, що мені здалося – цьому сяйву ніколи не згаснути і ніхто і ніщо не зможе забрати у нього це щастя. Щастя жити на своїй землі, боронити її красу і велич, зустрічати рожеві ранки зі своєю коханою. Юнак казав, що ладен на все, – навіть і загинути, аби тільки прогнати зі своєї землі ненависного рашиста.
Я слухала, затамувавши подих. Він із щирою вірою говорив про Перемогу, про те, які відважні і хоробрі, до безтями люблячі свою землю і країну стоять там в окопах його побратими. Йому дали зовсім мало часу, щоб відвідати своїх рідних. Зараз він поспішав у якесь селище під Одесою, де живе його кохана дівчина.
На жаль, часу було мало, щоб більше дізнатися про цю надзвичайно мужню людину. Такі воїни-солдати ніколи не віддадуть ворогові ні метра нашої землі, стоятимуть до останньої миті свого життя. Я побажала йому понад усе вижити, одружитися зі своєю коханою і жити довго і щасливо на нашій землі, бо такі люди не повинні вмирати. Їм ще жити і жити.
– Нехай Господь Бог береже тебе, дитино! – промовила йому услід.
А у відповідь він з посмішкою на вустах сказав:
– Все буде добре, перемога буде за нами!
І поспішив на зустріч своєму щастю на крилах радісних передчуттів.
Дочекалась знайому. Ми тихенько, нікуди не поспішаючи, милуючись фарбами осені, пішли додому. Та по дорозі побачили магазин, у якому все продавалося для наших воїнів, починаючи від білизни і закінчуючи берцями і теплими зимовими шапками.
Моїй знайомій конче потрібно було купити теплу білизну для воїна-солдата. Ми зайшли в цей магазин. Чого тільки там не було! Я з подивом дивилася на це все і дивувалася, чому в магазинах воно є, а в наших воїнів його немає. І доводиться його діставати і купувати їм самим або привозять їм необхідне волонтери. Але ж це все конче потрібне нашим захисникам!
Нас зустрів кремезний юнак, років під тридцять. Видно, що спортзал відвідує часто. Гарна модна зачіска, красиво вкладене волосся, модна борідка додавали юнакові привабливості, добротний одяг «made in»…
З посмішкою на обличчі російською мовою запитав:
– Чего желают дамы?
Я стояла і з подивом розглядала цього статного юнака. Моя знайома запитала:
– Чи є у вас нижня тепла білизна? Для воїнів.
– У нас всё есть, что вам надо, – сказав їй юнак і назвав ціну.
При цьому продавець багато говорив, що все йому так важко дістається, що потрібно все замовляти, їздити на склади, оформляти документи на товар, що все таке дороге, що він витрачає по чотириста тисяч на товар…
Я слухала і мені відразу все це було просто вже огидно слухати. Тому запитала:
– Чому на складах і у вашому магазині все є, а у воїнів цього всього немає?
І враз відчула на собі презирливий і ненависний погляд. Але не стрималася і сказала:
– А якщо до вас прийде воїн і вдягне все, що йому потрібно там, у сирих окопах, що ви зробите?
Його відповідь мене приголомшила, я стояла і не могла зрушити з місця. А відповідь була такою: «То он здесь и останется…».
Ми вийшли майже миттєво з магазину і, немов німі, дивились одна на одну. Я, здається, не відчувала під ногами землі. Вся краса осіннього дня щезла перед очима. Додому йшли мовчазні і приголомшені відповіддю цієї мерзоти. Мені хотілося повернутися, щось йому довести, але моя знайома мене стримала…
Десь знову завила сирена, десь знову піднявся у небо смертоносний вантаж – ворожі ракети та дрони, що несуть смерть на мою землю, на діточок, що плачуть від страху, на людей, які у відчаї не знають, що робити, сидячи і плачучи над розбитими ворогом домівками, над убитими рідними. А десь на передовій відбиває атаки ворога воїн, з синіми, як небо, очима, захищає рідні міста і села, захищає нашу землю, рідний Миколаїв і його квітучі клумби, його мирне населення, усіх нас і той магазин, у який більше ніколи не захочу увійти, а хотітиму його просто підірвати…
То ж яка ціна життя воїна-солдата, що охороняє від ворогів мирне життя – чотириста тисяч гривень? Так хочеться вірити в те, що ми в нашій державі подолаємо колаборантів, корупцію, не будемо дивитися більше на те, що багаті люди у війну гуляють весілля за мільйони гривень, не бачитимемо, як купують торти за сто тисяч гривень.
Знаю, є бізнесмени, багаті люди, які навіть не скажуть, скільки вони витрачають на зброю та одяг для наших захисників, не назвуть навіть свого прізвища і не хизуються дорогими авто чи сукнями, у яких ходять їхні дружини. Та коли чую промову з екрана телевізора бізнесмена-депутата, що він не збирається жодної своєї копійки витрачати на ЗСУ – це жах! Це щось страшне!
Я ВІРЮ, що в нашій країні добрих людей більше. Це вони готують нашим воїнам смаколики, борщі, вареники, пиріжки, в’яжуть сітки, шкарпетки, рукавички, привозять на передову лінію фронту ліки, одяг, подарунки від небайдужих людей, перераховують гроші воїнам на операції, на дрони, допомагають прискорити Перемогу над рашистами. І страшно читати у Фейсбуці слова від воїнів, що вони нікому не потрібні.
Ні і ще раз ні! Ви – Герої, ви обов’язково повинні вижити, ви потрібні кожному, хто вас чекає у рідному місті і селі, ви потрібні своєму народові.
Хочеться знати, що кожен воїн повернеться живим до рідного міста, села, пригорне свою родину, відчує тепло, турботу. Хочеться, щоб кожен воїн відчув турботу з боку держави, якщо цього потребує його здоров’я чи умови життя. Ми віримо в Перемогу! Ми віримо у Вас, дорогі наші захисники!
Зоя Благодатна,журналіст газети “Вісті Снігурівщини”
