Маршрут у Віри Андріївни був такий – Снігурівка-Одеса-Львів-Пшемишль (Польща). Дістатись до Франції допомогли волонтери. «Ця країна вразила добротою, толерантністю. Неймовірні люди, – ділиться враженнями Віра Андріївна. – Жодного разу мені ніхто не відмовив у допомозі, хоча був великий мовний бар’єр. Головна моя фраза французькою – те, що я біженка з України і мені потрібна допомога». Коли вона так говорила, люди питали: «А можна вас обійняти?». Це було так зворушливо. В магазинах пані Вірі поступалися своєю чергою та допомагали обирати товари. А ще вразила жінку велика кількість спортивних майданчиків, де усі займаються спортом безкоштовно. Коли, йдучи через парк, бачила, як там бавляться маленькі дітки під наглядом своїх батьків, які відпочивали, лежачі на мальовничій галявині, на очах у жінки з’являлись сльози, тому що у наших дітей ворог забрав дитинство, а у людей похилого віку – старість. Здивувала жінку і така річ, що французи, смакуючи один келих вина можуть увесь вечір проводити за душевною бесідою. Дуже запам’яталась французько-українська зустріч ,де було понад 120 учасників,переважна з України. Всі приносили свої страви ,смакували їх та довго спілкувались, розповідали кожен про своє і звичайно ж про підтримку нашої країни у війні проти російського агресора.
За станом здоров’я жінці довелося трошки підлікуватися – усе було безкоштовно, процедури проходила на сучасному обладнанні. Перебуваючи там розширила свій кругозір – відвідала пам’ятні місця Франції, але усі думки були про Україну, про рідну Снігурівку. Увесь час перебування за кордоном спілкувалася з друзями, які доглядали за будинком, годували улюбленого песика Баксіка. Всією душею була вдома. А коли дивилася відео, надіслане сусідами, завжди ридала.
Коли ж відбулося довгоочікуване звільнення Снігурівки і почало налагоджуватись мирне життя, пані Віра вирішила повертатись до своєї хати, до своїх друзів. «Ніколи не була шанувальницею творчості Павла Зіброва поки не почула його пісню та подивилась кліп «Я так хочу до дому». Дивилась по 10 разів на день»,- згадує Віра Андріївна.
І от знову тривалий шлях до свого дому, який був більш радісним. Тут чекала рідна хата, подружки, сусіди, співробітники і звичайно ж відданий друг – пес Баксік. Коли ж жінка дісталася рідної домівки – то цілувала ворота, подруг, собачку, який, до речі, спочатку не впізнав свою господарку. Він і досі боїться гучних звуків, які чув 8 місяців окупації. Сусіди чекали і приготували гарний стіл з різноманітними смачними стравами, спілкувалися більше п’яти годин. Плакали, ділились новинами, спогадами. На очах були сльози радості і гіркоти. Пили за зустріч, за перемогу, за наше славне ЗСУ. У цю мить Віра Андріївна згадала слова письменника Віталія Коротича: «Як добре, що є друзі, яким можна сказати: «А пам’ятаєш?!»». А у неї такі є – які разом вже 40 років. З ними виховували дітей, відзначали свята, відпочивали у лісі та на морі, а ще разом проводжала у засвіти рідних та близьких. Зараз Віра Андріївна вдома у Снігурівці, насолоджується рідним повітрям, багато читає, а ще дуже переживає за наших хлопців, які захищають нашу країну від ворогів. Також спілкується зі своїми французькими друзями, яким вдячна за підтримку. «У Франції сумувала, у Снігурівці сумую, що багато людей ще не вдома, про занедбані будинки, тощо», – каже моя співрозмовниця. За чашечкою французької кави вона ще довго розповідала про своє життя і про своїх подруг Наталію, Надію, Світлану, Ларису, Любашу та багатьох інших, яким безмежно вдячна за багаторічну дружбу, які віддано люблять свою країну, своє місто і усі чекають на нашу перемогу. Під занавіс нашої зустрічі Віра Андріївна продекламувала кілька віршів, які пише коли приходить натхнення. Один з них до вашої уваги.
Знову осінь, я їду до свого села
Де мама мене там давно сповила,
Де лісу багрянець, червона калина,
Яка мальовнича й сумна Україна,
Я їду у спомин, в дитинство далеке
Яке відлетіло, як в вирій лелеки
Де покинута хата, як докір, як гріх
В якій не лунає наш радісний сміх,
Де стежка,яка у світ нас вела,
Густим спаришем вже давно заросла,
Де тьотя старенька мене виглядає,
В гіркій самоті довгий вік доживає,
Я їду вклонитись рідним могилам,
Де батько, бабуся, сусіди спочили.
Навколішки стану, сльозами зрошу,
За вашу самотність прощенья прошу,
Я їду додому, як ластівка лину
На рідну Волинь, через всю Україну.
*Здійснено в рамках проекту Миколаївського прес клубу за підтримки Фонду розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Погляди авторів не обов’язково збігаються з офіційною позицією уряду США. / Supported by the Media Development Fund of the U.S. Embassy in Ukraine. The views of the authors do not necessarily reflect the official position of the U.S. Government
