школи, де працював генератор, та й в гурті почуватимемося спокійніше.
Пробули там одну ніч, але вона виявилася мало не фатальною. Постійно чули
зовсім близько вибухи. А тут ще двійко бійців тероборони завітали під ранок і
сказали: «Ворог близько і скоро буде у Снігурівці». Пройшла чутка, що місто
беруть в оточення дві танкові колони: одна – з боку Херсона, інша – з боку села
Тамариного, що недалеко від Берислава.
Не пройшло і пів години, як поруч почувся гусеничний ляскіт. Хтось
виглянув у прочинені двері і сказав: «Танк зупинився і повертає дуло в наш
бік». Враз запанувала мертва тиша. В дверях з’явилися військові з автоматами.
Одна жіночка з малям на руках почала їх благати: «Не вбивайте, тут одні
старики і діти». На це окупанти сказали: «Тогда виходите по одному. Єслі это
правда і срєді вас нет воєних, нікаво не тронєм». Вибравшись з бомбосховища,
під обстрілами ми добиралися додому. Діставшись до своєї вулиці, помітили,
що вона наче вимерла: ні душі, собаки і ті мовчали. По залишених на асфальті
білих стрічках від гусениць ворожих танків зрозуміли, що орки тут теж
побували.
Настала ніч. Як і попередня, вона була безсонною. Близько опівночі наш
погріб дуже трусонуло. Вибух був неймовірної сили і зовсім поряд. Уже вранці
з’ясувалося, що ворожий літак скинув бомбу на будинок сім’ї Лянзбергів у
кінці вулиці. Щоправда, якось дивом обійшлося без жертв.
Буквально через кілька днів на моїх очах сталося нове страшне лихо. Рано-
вранці сиджу на подвір’ї. І звідкілясь у небі з’явився літак, який почав різко
знижуватись і прямісінько пролетів наді мною. От і все, йокнуло серце. Але
минулося. Неподалік на парашутах зависли чотири бомби, які скинули на
військкомат. Опісля ми з товаришем Петром Рубцовим поїхали на місце
трагедії. То була жахлива картина. Десятки будинків по вулиці Жовтневій
перетворилися на купу каміння, люди бігали у розпачі, плакали за загиблими.
Поряд зі Снігурівкою стояла важка ворожа артилерія, яка майже цілодобово
гатила невідомо куди. Але і до цього почали швидко звикати. Та найстрашніше
було вночі, коли в різних куточках міста чулися вибухи від «блукаючого»
міномета, який орки встановили на вантажівку і переїжджали з одного місця на
інше. Робили вони це для залякування людей. Після одного з таких нічних
обстрілів у мене зберігається осколок, який прилетів, коли окупанти впритул
зруйнували будинок, де проживала молода сім’я. Хлопець пішов захищати
рідну землю від рашистської орди. От ворог і вирішив помститися за це. Звісно,
що тут без «навідників» не обійшлося.
З перших днів окупації у російських вояк якимось чином з’явилися списки
тих, хто був в АТО, та так званих неблагонадійних (як орки називали
«бандерівців»).
Серед тих, хто підлягав перевірці, як мені сказали, був і я. Тому довелося не
висовуватись, а сидіти тихо вдома, бо могли на першому ж блокпості затримати
для «уточнення лічності».
А скільки таких людей пройшло через катівні, які ефесбешники облаштували
у райвідділі поліції та підвалі будинку культури!
На одному з блокпостів затримали мого старшого сина, чотири доби
мордували в підземеллі, бо в телефоні знайшли смс-повідомлення на підтримку
ЗСУ. Якимось дивом дружині вдалося його витягти з цієї «ями». Розповідав, як
над ним знущалися, били тільки за те, що він хохол, який захотів жити в
Європі. Найстрашніше, що після такого «обробітку» знайшлися й такі, які
зраджували самі собі. Це був крах особистості та падіння у прірву. І таких було
чимало, хто потім став поплічником ворога. Навіть ті, на кого і подумати не міг.
Як у воду дивився Симон Петлюра, коли говорив, що не так страшні московські
воші, як доморощені гниди.
Це стосується і мородерства, яке процвітало під час окупації. Грабували все:
установи, підприємства, магазини, школи, аптеки, полишені будинки та
квартири. Також розграбували редакцію місцевої газети «Вісті Снігурівщини»,
вкрали стареньку автівку, на якій доставляли газети. Не думаю, що всі, хто це
робив, були прибічниками «рускава міра». На жаль, виявилося багато тих, хто
полюбляє поживитися на «халяву».
Війна відразу показала хто є хто. Хтось загартувався, а хтось став зрадником.
Історія згодом розсудить усіх. Одне нам треба усвідомити: ворог є ворог. Він
прийшов убивати, гвалтувати, грабувати. Тож кожен з нас повинен зробити все
можливе і неможливе для нашої перемоги, для миру, для світлого майбутнього
України.
Цікавою була історія колишнього директора Тамаринської школи, який
брав участь в АТО і з перших днів повномаштабного вторгнення пішов
добровольцем у тероборону:
– Зрадили… свої
Коли ворог наступав на Снігурівку, разом з побратимами захищав рідне
місто, але сили були нерівні. Коли стало зрозумілим, що опиратися немає
сенсу, хлопці вирішили відступити. Кожен з них міг потрапити у полон, тому я
повз очеретом, переховувався у підвалах. Напевно, через нервову напругу у
мене відмовили ноги. Дивом дістався місцевої лікарні, де й отримав медичну
допомогу. Щоб не потрапити у лапи окупантів, старша медична сестра Наталія
Дворецька в історії хвороби змінила прізвище – на деякий час я став
Соколовим. Це і врятувало життя. Тож неушкодженим дістався до безпечної
території, підконтрольної ЗСУ.
Зараз Ігор продовжує захищати нашу країну від ворога. У розмові з
журналістами сказав: «Ніколи і подумати не міг, що мене зрадять вчителі
моєї школи. Вони надали всю інформацію ворогу, який проводив
пошукову операцію з метою затримання. Тепер ці зрадники втекли до
росії. А життя мені врятували наші медики – люди від Бога».
Записав І. НОВІКОВ.
