Коли до міста Снігурівка впритул підібрався ворог і будь-якої миті воно могло опинитися в окупації, перед
усіма постала невідомість. Ніхто в цей час тоді навіть не міг уявити, що лікарня стане справжнім острівцем життя
серед пекла окупації, а її колектив – символом нескореності та людяності.
Коли втекли керівники
Перші дні війни розставили всіх по своїх місцях з безжальною чіткістю. Тодішній головний лікар – ще досить молодий чоловік – та наближені до нього одразу втекли, покинули хворих. Їх ніхто не кликав до війська, треба було просто залишитися на своєму робочому місці, виконувати свій професійний обов’язок. Але страх виявився сильнішим за совість.
24 лютого 2022 зранку виконуючим обов’язки головного лікаря призначили Валентина Михайловича Шмигельського – лікаря-невропатолога, який віддав Снігурівській лікарні 32 роки свого життя. І це призначення стало доленосним не лише для самого закладу, а й для всього міста.
Поки Снігурівка ще не була окупована, лікарня приймала поранених українських воїнів. Нічого не було для операцій – навіть звичайних скальпелів. Вночі Валентин шукав відкриті аптеки, і фармацевти віддавали все, що мали. Два місяці він жив просто в лікарні, а кожен з медиків робив те, що підказувало сумління. Керівник не тиснув ні на кого – в такі часи примус непотрібний, коли людина розуміє свою відповідальність.
Перших поранених українських воїнів привезли 24 лютого. Валентин Михайлович тоді сам доставляв на роботу медперсонал. Снігурівка ще не була в окупації, але навколо точились бойові дії. Тому думали не тільки про те, як рятувати життя воїнів від поранень, а і як зробити, щоб не видати їх в руки ворогу.
Останній острівець світла
Місто поступово поринало в темряву – спочатку зникло світло, потім інтернет. Деякий час електрика ще була в лікарні, але згодом і тут все погасло. Води в місті не стало, бо не працювали насоси. З водоканалу, як і з лікарні, втекли керівники, залишивши людей напризволяще.
У цьому хаосі лікарня виявилася єдиною організацією, яка продовжувала функціонувати. Сюди привозили багато поранених українських бійців, адже ворожі колони заходили до міста, але фактично воно деякий час ще не було повністю окуповане. Відчуваючи наближення небезпеки, в лікарні прийняли мужнє рішення – перевезти поранених до Миколаєва.
Місцеві підприємці та фермери купували спортивні костюми і взуття, щоб відправляти воїнів як нібито цивільних. Пам’ятаю один особливо зворушливий епізод: поранений боєць, на вигляд майже хлопчик, підкликав лікаря і попросив спалити його документи. Побратими попередили його телефоном, що ось-ось у місто прорвуться росіяни. Його вивезли з Снігурівки на «Швидкій» вночі з вимкненими фарами, по-тихому.
За період з 24 лютого по 19 березня (цей день Снігурівку окупували) з лікарні перевезли у відносно безпечні медичні заклади 29 тяжкопоранених бійців. Робили це при першій можливості. І все обмірковували до дрібниць так, щоб ніхто не міг здогадатися що везуть військових, – маскували кожного під цивільного – придумували нові прізвища, переписували історію хвороби і отримання поранення, одягали звичайні спортивні костюми. Це було ризиковано для самих медиків, але ця обставина тоді нікого не зупиняла. Всім воїнам, які потрапили до снігурівської лікарні, зберегли життя і жоден із них після поранення не потрапив до рук ворогів.
Зустріч з окупантами
19 березня 2022 року російські військові увійшли до міста. Згодом з’явилися і біля лікарні. Валентин Михайлович вирішив їх випередити, щоб не допустити всередину. Вийшов на поріг – і цей жест став символічним. Окупанти навіть руку простягали для привітання, а він тримав свої в кишенях. Питали про зброю, заявляли, що боротимуться з «нацистами».
Але справжнє пекло почалося пізніше. Шмигельський та інші медики не залишали лікарню, продовжували лікувати місцевих людей. Якраз перед Великоднем, який дуже хотілося хоч якось відсвяткувати, до лікарні приїхали російські військові. Їх було з півсотні.
Щойно зайшли, «взяли за шкірку» Валентина Шмигельського й почали з ним «працювати»: найперше – заборонили розмовляти українською мовою і вивозити хворих «во вражескую страну» (тобто на підконтрольну Україні територію). Наполягали, щоб Шмигельський налагодив зв’язки з колаборанткою Мезіною.
Тоді росіяни вже планували «референдум» про приєднання і вимагали, щоб Валентин Михайлович схиляв до участі в ньому підлеглих. За непослуг погрожували карою.
Валентин відповідав твердо: він поза політикою, його справа – лікувати людей. І тоді на нього одягли кайданки, повезли додому, били, принижували, лякали жахливими катуваннями. Але він тримався. Йому пощастило – дали 24 години на те, щоб покинув місто. Був змушений поїхати зі Снігурівки, але його справу продовжили інші.
Генератор надії
Одним з найяскравіших прикладів згуртованості стала історія з електрогенератором. Коли в місті зникло світло і вода, життя стало просто нестерпним, особливо для мешканців багатоповерхівок, де не працювала каналізація. Електрогенератор мала лише лікарня, але він був несправним. Вдалося відремонтувати старий, та він був ненадійним.
Рішення знайшли несподіване – привезти потужний промисловий генератор з місцевого томатного заводу, який уже зазнав пошкоджень і не працював. Але як його перевезти?
Валентин Шмигельський та інженер водоканалу Сергій Петрунь звернулися до Юрія Кримцева – знали, що у нього є автокран. На той момент Юрій уже встиг розібрати кран, щоб техніка не потрапила до рук ворога. Коли йому пояснили ситуацію, він сказав: «Дайте мені добу, я зберу кран. А ви привезіть пальне і заряджені акумулятори».
Операція з перевезення генератора стала справжнім бойовиком. На шляху Кримцева «клали на землю», не пропускали, з’ясовували, хто він такий. Коли взялися вантажити генератор, раптом почався обстріл. Юрій врятувався, лігши під вантажну лебідку крана. Але вони довершили справу – привезли генератор, дали світло лікарні, від неї запрацювала свердловина. Лікарня стала справжнім острівцем життя для снігурівчан – тут була електроенергія, тут місцеві жителі набирали воду.
А що ж Юрій Кримцев? Він знову швидко розібрав свою техніку, сховав її, вигадував усілякі причини, аби не їхати туди, куди намагалися його направляти окупанти.
Контраст, який неможливо описати
У спогадах про окупацію є контраст, який неможливо передати звичайними словами. З одного боку – жорстокість окупантів, які не дозволяли навіть хоронити людей на кладовищі, які не пропускали хворого до Миколаєва, і той помер, не дочекавшись порятунку. Мародерство і зради, катування тих, хто виявився справжнім українцем, гідною духом людиною.
З іншого боку – звичайна людяність, яка стала на вагу золота серед мешканців Снігурівки. Люди, які лазили на дерева і стовпи, тримаючи високо піднятими мобільні телефони, ловлячи зв’язок. Медики, які не покинули свої пости. Підприємці, які купували одяг для поранених воїнів. Інженер і кранівник, які ризикували життям заради
світла в лікарні.
Життя в окупованій Снігурівці потроху ставало ніби неживим, але навколо колективу лікарні об’єдналися люди – і це дало їм змогу пережити окупацію. Центром цієї людяності була лікарня, вірніше – її колектив. Це була справжня стійкість, відданість Батьківщині і професії, людяність у найкращому сенсі.
Тепер, згадуючи ті дні, розумієш: Снігурівка вижила не тому, що окупанти стали м’якшими, а тому, що супроти їхніх злочинів повстала людяність. І в цьому протистоянні перемогла людяність – тиха, але рішуча, мужня і непохитна.
Ця розповідь – про справжніх героїв, які не носили військової форми, але воювали за життя кожного дня. Про тих, хто в найтемніші години окупації зберігав світло людськості та професійного обов’язку. Їхні імена назавжди впишуть в історію нашого міста золотими літерами.
Ігор Новіков.
