Нерідко люди, здогадуючись про нездорові стосунки в сім’ях, які мешкають поруч, мовчки спостерігають і не вмішуються. Мовляв, чужа сім’я – то темний ліс.
Інколи, щоб заспокоїти свою совість, намагаються непомітно поговорити з тими, хто страждає від насильства. Такий крок – тільки початок, бо не можна вдавати, що не знаєш про насильства, якщо ти чітко розумієш, що поруч живе людина, якій важко, страшно й здається, що життя зайшло… в безвихідь.
У ході зустрічей із жителями/ками міста Снігурівки, я пропонував поговорити про цю проблему, висловити думки або просто сказати, чи помічали вони факти домашнього, гендерно зумовленого насильства і як на них реагували.
Мушу констатувати, що далеко не всі відкрито згодні вести діалог на цю тему. У розмовах відчувається напруження. Із цього можна зробити однозначний висновок: серед населення громади необхідно наполегливо вести роз’яснювальну роботу. Варто робити це публічно, щоб якомога більше людей переконати в тому, що проявам домашнього насильства можна й треба запобігати. У жодному разі не таїтись, якщо факти вже мають місце.
В Україні діють, зокрема й у Миколаївській області, ряд «гарячих ліній» та телефонів довіри. Якщо потрібна допомога, консультація, порада – звертайтеся:
Національна «гаряча лінія» з попередження домашнього насильства, торгівлі людьми й гендерної дискримінації:
0 800 500 225 – зі стаціонарного,
116 123 – з мобільного телефону (безкоштовно, цілодобово);
Снігурівська громада:
+38 (068) 055 15 16,
+38 (097) 545 11 12,
+38 (067) 303 02 06.
А газетярі пропонують перечитати історію, яку публікуємо нижче. Вона про те, що легше насильству запобігти, бо потім буде складно від нього втекти.
Після життя під гнітом
Коли жительці Снігурівщини Галині було 35 років, вона нарешті наважилась врятуватися від насильства та розпочати власний шлях у житті. До того, протягом багатьох років, жінка потерпала від постійних обмежень, заборон, дорікань і фізичних покарань із боку свекрухи й чоловіка, але змогла вивільнитися з-під гніту, попри страх невідомості.
За словами Галини, різка зміна ставлення до неї з боку родини чоловіка відбулася відразу після весілля. Усі дії дружини чоловік контролював і навіть став «підіймати руку», коли вона завагітніла. А його мати ніби цього й не помічала.
Після народження доньки ситуація лише погіршилася: паралельно із доглядом за немовлям Галина мусила поратися по господарству. Коли малятку виповнився рік, її позбавили найдорожчого – можливості ростити свою Оксанку. За словами постраждалої, свекруха змусила її припинити грудне вигодовування та забрала дитину жити до себе в кімнату, Галину ж до доньки майже не підпускала.
Оксанку її мама бачила лише здалеку, коли поралася на подвір’ї чи біля худоби. А як тільки наближалася до дитини, починався конфлікт. Донька плакала, просилася до мами. А свекруха грізно казала, що поплаче й перестане.
У дитячий садок доньку також заборонила віддавати, до того ж методи виховання свекрухи були жорстокими. Дитину за найменшу провину зачиняли одну в кімнаті, лякали павуками. Змалечку почали залучати до недитячої роботи по дому. Коли в неї щось не виходило – били. Дитина постійно була у чомусь винна.
Галина неодноразово зверталася по допомогу до поліції та соціальної служби, але ті, за словами постраждалої, не вірили їй та ставали на бік чоловіка й свекрухи. Кілька разів жінка забирала заяву під тиском кривдників. «Щоразу ставало лише гірше, вони мстилися. Я не могла з подвір’я вийти, нічого в житті зробити для себе чи для дитини без їх дозволу», – ділиться постраждала.
Наважитися тікати було також страшно, визнає Галина, адже матір чоловіка контролювала всі фінанси родини, зокрема грошову допомогу по догляду за дитиною. Будинок, який дістався жінці у спадок від батька, свекруха також прибрала до рук.
Урятуватися з того жаху Галині допомогла випадковість. Одного дня треба було терміново везти до лікарні чоловікову сестру, тож родичі терміново повезли її до Миколаєва. Тоді, каже жінка, вона зателефонувала матері, яку й до того не раз просила про допомогу, та поставила перед фактом, що тікає до неї з дитиною. Уже наступного дня Галина з донькою опинилися в центрі для постраждалих від домашнього насильства. Фахівці направили родину до кризової кімнати.
«Ми були голі й босі, але нам надали все, що необхідно. Там я нарешті почувалася себе в безпеці. Ми змогли разом із дитиною заспокоїтися», – каже постраждала. За словами фахівчині денного центру, яка працювала з родиною, Оксанка прибула до них дуже наляканою та настороженою.
«Вона була як маленьке вовченятко, якому дуже складно адаптуватися,хоча перебувала вже в безпечному місці. Відчувалося, що довіра між донькою та Галиною була порушена. Але психологи були поруч – і зараз їй уже значно легше комунікувати, вона заводить нові знайомства», – розповідає фахівчиня.
Галину ж, крім психологів(-инь) та соціальних працівників(-иць), скерували до вторинної правової допомоги, де підготували весь пакет документів для притягнення кривдників/ць до відповідальності, розлучення та стягнення аліментів. Щоправда, покарати за вчинення домашнього насильства вдалося лише чоловіка жінки. Його матір притягнути до відповідальності не вийшло.
Крім того, фахівці/чині залучали Галину до різноманітних заходів , зокрема націлених на відновлення глибокої довіри з донькою.
«Уже за місяць був відчутним результат – налагоджування зв’язку й комунікації. Оксанка почала давати руку мамі, усміхатись до неї, пригортатися.
Зараз Галина з донькою проживають в орендованій кімнаті в гуртожитку – неподалік від матері постраждалої. Жінка власними силами влаштувалася на роботу, а Оксанка вчиться в школі за сімейною формою – через побоювання мами, що чоловікові вдасться знайти їх. Вона ще досі здригається від несподіваних телефонних дзвінків, проте, каже, що минуле й нинішнє життя – небо й земля.
«Мені настільки спокійно – немає тієї тривоги, що була раніше постійно. Я нарешті вільна у своїх діях, можу займатися своєю дитиною, собою, ходити на роботу, дитячі майданчики, до психолога/ині й насолоджуватися цією свободою», – зазначає Галина.
Здобувши нарешті можливість самостійно розпоряджатися своїм життям, жінка відкрита до нового – хоче надолужити втрачені роки, коли доводилося жити під гнітом кривдників/ць.
Ігор НОВІКОВ.
