Про що думають ветерани російсько-української війни, які через стан здоров’я – після поранень і травм на полі бою чи в полоні повернулися сьогодні додому?
Їм не просто реабілітуватися і адаптуватися до цивільного життя, бо не можуть не думати про побратимів, які зараз тримають оборону у надскладних умовах, а інші з них – скалічені, але нескорені – борються за продовження життя, перемагаючи фізичний і душевний біль.
Умудрені бойовим досвідом, загартовані випробуваннями військової служби під час війни, з незламним духом – такі вони, українські ветерани, Герої нашого часу.
Але вони стикаються з багатьма психологічними, побутовими, фінансовими й іншими проблемами. Як їм допомогти, аби вони при цьому не відчували себе залежними від когось? В цьому сенсі для допомоги ветеранам мають об’єднатися їх сім’ї, побратими, волонтери, соціальні служби громад і, звичайно, з розумінням мають ставитись до демобілізованих військових уся громадськість.
Найперше, треба постаратись їх зрозуміти. А для цього треба бути поруч з ними, вислухати їх.
ОСЬ одна із тих сповідей, які почули журналісти.
Сергій КОЗАЧЕНКО:
– На другий день війни я вже був у бригаді морської піхоти
Так, це було 25 лютого 2022 року. Мене зарахували до 36-ї бригади морських піхотинців, яка базується у Миколаєві. А вже 1 березня були у Маріуполі: спочатку на всім відомому комбінаті Ілліча, потім півтора місяці на «Азовсталі».
У березні не стало зв’язку. Його не було довгий час. Коли наші пілоти доставили Старлінк, 24 квітня я вперше після півторамісячного мовчання поговорив із дружиною. Вона якимось чином дізналася, що я живий. Тоді я їй сам сказав, що мені ампутували праву руку.
Це трапилось на спостережному пункті. Прилетів снаряд. Після поранення почалась гангрена. Хірург прямо сказав, що евакуації не буде і треба вибирати: ампутація врятує життя, інакше піде зараження і – кінець… Я вибрав життя.
Потім був наказ вийти із оточення. Полон. Далі в Оленівку. Нас було до півтори сотні – з тяжкими пораненнями, без кінцівок.
В полоні пробув 42 дні. Полон – це найгірше, що є для воїна. Легше перенести поранення, аніж пережити неволю. Ми були у приміщення без туалету і води. Не вистачало місць, щоб хоч трошки заснути. «Давили» психологічно – включали на всю гучність запис руського гімну, тримали впроголодь, били… Були лише сніданки, десь о другій годині дня, і обіди – о такій же годині, тільки вночі.
Важко все описати. Але все одно, коли наших полонених дівчат виводили, щоб працювали, то вони дуже гарно співали українські пісні. Згодом чомусь перестали.
Я все витримав і дочекався обміну. Після цього 11 місяців проходив реабілітацію. Отримав групу інвалідності пожиттєво, зі служби звільнили.
Ну а далі моїми найкращими реабілітологом і психологом була моя сім’я. І сам взяв себе в руки. Я зустрічав сильних людей, навіть без обох кінцівок. Вони зуміли продовжити своє активне життя. І я зміг, і зможу надалі.
Спочатку не виходило робити щось лівою рукою, бо я правша. Навіть їсти було дуже незручно. Дружина мені, як першокласнику, купила зошит. І я малював палички, кружечки, виводив букви – і навчився писати. Пристосувався водити машину. Маю бажання обзавестись маленькою пасікою.
Нещодавно сім’єю переїхали з села на Баштанщині сюди, у місто Новий Буг. Таке рішення прийняли, тому що тут є газ, водопровід і більше можливостей для побутових зручностей. Не хотів нікого обтяжувати у себе вдома, щоб мені постійно допомагали, наприклад, дров нарубати і таке інше.
Дружина біля мене пройшла увесь практичний курс помічника ветерана. За професією моя Людмила Борисівна – психолог. От і вирішила освоїти нову спеціальність, яку ввело в життя Міністерство ветеранів. Вона побувала на спеціальних курсах у Києві, після чого успішно витримала конкурс на зайняття посади фахівця із супроводу ветеранів, який проводила комісія Баштанської районної військової адміністрації.
Я ж багато спілкуюсь із побратимами, із такими, як я сам, що через інвалідність повернулись з війни додому. Можу багато розповісти про своїх друзів – мужніх, витривалих, справжніх воїнів. З вдячністю згадую усіх, з ким поруч воював, хто мені допомагав після втрати руки, особливо в полоні.
Що б не сталось, треба вірити в краще, в Перемогу. І захищати треба свою країну. Якщо самі її не захистимо, то за нас ніхто цього не зробить.
З ветераном спілкувався О.Дудко.
