Ми з хлопцями збиралися на канал по бички та й скупатися заодно, але
раптом у дворі з’явився захеканий батечко, поманив мене пальцем:
– Збігай-но підстрижись і нікуди не йди з дому! – наказав, обмахуючи спітніле
обличчя дірчастим літнім капелюхом. – Пече немилосердно… На ось карбованця.
Я взяв гроші й зітхнув. Прощавай, канал з бичками. Батькові як заперечиш?
Тільки й промовив, набурмосений:
– Мати там квасу наготувала. У тітки Полі в погребі на льоду стоїть.
Принести?
З вулиці долинув нетерплячий сигнал «газика», на якому татусь гасає
степами.
– Та… Ніколи з вашим квасом! – Однак у татусевих очах бачився щирий жаль.
– О! Скажи матері нехай прихопить його з собою, в термосі, – мовивши це, татусь
надягнув капелюх і закрокував до хвіртки.
– Куди «з собою»? – гукнув я навздогін.
– Вона знає, – вже виходячи з двору й не обертаючись, відповів татусь.
Хлопчаки мовчки оточили мене. Співчували.
– Дай-но, Бриле, гачки сюди, – простягнув руку Льонько.
– Слухай, – Славко втупився в карбованець, – під бокс – це сорок капєйок, під
чубчик – двадцять, а наголо всього десять. Стрижись наголо, як Хрущьов, на решту
морозива поїмо!
– Авжеж, – додав Льонько, – до школи ще відросте. А не відросте – казатимеш,
що в міліції обкарнали. Поважатимуть!
– Стрижись клясно – під бокс. Вистачить нам і шістдесяти капєйок, – сказав як
відрізав наш заводій Вовчик. – А гачки віддай мені.
– От що! – ляснув себе по лобі Славко. – Ти відмовся від одеколону. На десять
капєйок менше здеруть, а це ж старими цілий карбованець! Порція морозива!
Домовилися.
Із перукарні я щодуху примчав додому. Перед дверима проковтнув залишки
морозива, обтер об штани руки й ледве не наштовхнувся на матусю.
– А я тебе вже виглядаю! Мерщій у ночви митися! Хто це тебе так постриг?
Онде пучок на потилиці лишився…
Я мимохіть пригладив неслухняне волосся (дядечко перукар бідкався: «Ото
щітка! Ножиці геть витупив!») і повз матусю шмигнув на кухню, скидаючи майку,
на якій, немов на папері, були описані всі сьогоднішні хлоп’ячі походеньки: тут і
сліди вранішньої малини із Славкового садка, і масна відмітка Льоньчиного
мопеда, і відбиток Вовчикового футбольного м’яча, і, звичайно, патьоки мого
морозива… Добре, що встиг відбігти, коли запускали ракету «Схід-2», а то б і від
пороху слід залишився.
На мій подив матуся нічого про майку не сказала, лише кинула її в куток і,
ввіпхнувши мене в тісні ночви, заходилася купати. Цього разу процедура була
швидкою, навіть обійшлося без зауваження, щоби трунчика не чіпав. Обтерши
мене рушником, матуся подала новісіньку, до школи куповану, синю безрукавку,
гарно випрасувані короткі штанці й – аж сміх напав – білі дівчачі гольфики.
– Вдягай, вдягай! Ти ба, який парубок! Сміється мені!
Довелось і гольфи натягти.
Грюкнуло в коридорі. Прийшов татусь. Матуся побігла назустріч:
– Ми майже зібралися.
– Майже! – не своїм голосом вискнув батько. – Я ж казав: о четвертій – як
штик! Де мій костюм? Хутчіше!
Вони про щось там сперечалися у великій кімнаті, а я дивився у вікно на
порожнє подвір’я і заздрив хлопцям, які тепер сидять на березі каналу й
коротенькими вудками-смичками (мною виструганими!) тягають з-під каміння
тлустих бичків-губанів. А може, тепер уже купаються в стрімкому потоці, який
несе тебе немов тріску – тільки не потрапляй у вир, бо закрутить і втопишся. Добре
хлопцям, їхні батьки – не начальники, а матері – не вчительки. Отак їх ніколи не
відірвуть від серйозної справи задля… Задля чого?
У машині, тримаючи на колінах великий китайський термос на два літри
(батько із відрядження привіз – із самої Маскви), я наважився спитати, куди ми
їдемо. Власне, я й сам здогадувався, бо «газик», проминувши залізничний вокзал,
звернув на путівець понад лісосмугою, яким ходимо на канал. А за каналом, на
вигині шоса-бетонки, є тінистий гайок. Часом у вихідні чи на свята начальство
туди їздить відпочивати-випивати сім’ями. Та сьогодні начебто не свято і не
вихідний. І на відпочинок так не вдягаються – я в чисту сорочку, батько в бежевий
костюм з синьою під колір очей краваткою, матінка – в найкращу свою сукню з
рожевими вилогами.
Татусь не відповів. Він саме казав шоферові щось мені не зрозуміле: «Ти це
питання не вирішив, а в «Світанку» хто проводить звітновиборні? Сам Семен
Семенович!».
Тоді я звернувся до матусі:
– А навіщо ми так зненацька їдемо в гайок? І вдяглися, немов на свято…
– Побачиш тоді. Багато знатимеш – станеш старим.
Татусь почув і обернувся до нас:
– Та скажи щось дитині, аби не морочив голови.
– А я додав:
– Хіба ж погано бути старим? От, наприклад, захочеш – та й не пустиш сина
на канал…
Матуся пропустила кпин повз вуха, випросталася на сидінні й пильно
поглянула на мене:
– Цей день… Ти цей день запам’ятаєш на все життя… Ти побачиш велику
людину, самого…
– Семена Семеновича? – не втримавсь я, – Хіба ж я його не бачив?
– Мама вдихнула й не змогла видихнути. Татусь на передньому сидінні аж
затрясся. Хихикнув і шофер. Коли вони насміялися, мама пояснила:
– Ще більшого… Ну, не на зріст… Хіба є люди вищі за Семена Семеновича?
Та не в зрості справа. Он тато наш який куценький, а в районі – велика людина,
принаймні не мала. Ти згодом усе зрозумієш. А сьогодні ми зустрінемо найбільшу,
найвеличнішу людину в усьому світі, сам побачиш.
Вона щось іще казала, та я не слухав, бо «газик» саме виїхав на міст через
канал, і я помітив на березі Льонька зі Славком, а Вовчик видерся на поручні й
збирався плигнути у воду «рибкою» – мало хто наважувався на такий стрибок.
Побачити його політ не вдалося, бо з мосту машина круто завернула на бе-
тонку, прокладену вздовж каналу. Випростану на поручнях Вовчикову постать
приховала стіна очерету. Я ледве не впустив квас, бо шофер різко загальмував
перед ваговозом із цистерною в кузові, який стояв на узбіччі. Татусь вискочив на
дорогу, підбіг до кабіни, щось став кричати у вікно, розмахуючи руками. Тоді
цистерна рушила, ззаду на дорогу полилася вода.
– От народ! – татусь, червоний, немов його обличчя облили окропом,
повернувся на місце. – На пів години відлучився, і маєш – загоряють! Вони, бач, без
обіду працювали. А я, виходить, зранку до вечора тільки й роблю що обідаю.
– Чому ж ви людям не пояснили, навіщо бризкають шлях? – спитала матуся. –
Усі б його язиками лизали!
– Скажеш таке! Усі! Ти з Місяця впала? Навпаки, вчинили б саботаж, а то й
демонстрацію. Чи не он його – кивнув у мій бік – у чергу за чорною буханкою
посилаєш? А трудягам спробуй поясни, що в тих чергах не радянська влада і не Він
Сам, – татусь звів очі догори, – винні, а світовий імпер’ялізм.
Тим часом «газик» виїхав на чистісінький бетон, який поблискував
калюжками. Попереду одна перед одною рухалися ще три цистерни, над ними
вигравала веселка. Наш водій пригальмував біля двох міліційників, які стовбичили
на узбіччі неподалік від мотоцикла з візком. Татусь відхилив дверцята:
– Швидко наряд на міст! Там хлопчачня купається, щоб і духу не лишилося!
Ще вилізуть на шлях!
Мені кольнуло в грудях: це ж напевно Льонька зі Славком і Вовчиком із
насидженого бичкового місця проженуть…
– Єсть! – козирнув татусеві череватий дядечко з чотирма маленькими
зірочками на кожному напліччі, і я відразу забув про хлопців, гордий тим, що
моєму цивільному батькові підкоряється людина в однострої.
– Стійте, товариші, – тим часом татусь зупинив міліційників, які кинулися до
свого мотоцикла. – Ще одне. Через десять хвилин щоб не було аж до д’юкера
жодної поливальної машини. І вас також. Тут керівництво проїде. Розумієте: ке-
рів-ниц-тво! Ви чули?!
Міліційники виструнчилися.
Я не бачив, як вони побігли виконувати наказ, шофер так рвонув з місця, що
знову термос мало не вислизнув із моїх рук. Матуся притримала.
Зупинилися на повороті біля д’юкера – двох велетенських труб, якими вода
струменить під залізничною колією. Ми тут якось бавилися з річковими вужами.
Кидали змію у трубу, вона не бажала упірнати, але виром її втягувало й хвилини за
дві виносило на другий бік, ошелешену, прибиту, але живу. Казали, хтось із
парубків сам перепірнає д’юкер, але то мабуть байки.
На узбіччі бетонки попід височенною стіною кукурудзи стовбичили десятки
зо дві людей, над якими випиналася постать Семена Семеновича, було й кілька
хлопчаків та дівчаток. Коли ми підійшли до гурту, я упізнав багатьох – оті дядечки
й тітоньки та їхні діти, що їх бачив на останній ялинці у будинку культури. Усі
чоловіки в таких, як у татуся, капелюхах, а дві чи три жінки – у таких самих, як у
матусі, сукнях з рожевими вилогами. Здавалося, що це якесь літнє продовження
зустрічі Нового 1964-ого року.
Я нарешті віддав мамі осоружний термос, подивився убік і обімлів: у
обвідному канальчику шугали косячки краснопірок – величеньких, таких ми в
Інгульці ловили хіба що по дві-три за ранок. А тут вони – сотнями, тільки б
мережку поставити… Он де риба!
Підскочила чорнява тітонька:
– Чому хлопець без червоної краватки? Було ж розпорядження!
Матуся вхопила її за лікоть:
– Галино Михайлівна, він іще не піонер!
– А височенький, – зауважила та. – Тоді нехай стане позаду.
Я став позаду, одначе татусь тут-таки мене виштовхав наперед, буркнувши
«не їй тут командувати», а мені сказав стиха:
– Ти Са-мо-го побачиш, синку, Са-мо-го! Тобі треба його побачити! Щоби на
все життя… А може, й він тебе помітить!
Стояли під пекучим сонцем довго. Мені набридло, і я запропонував татусеві
збирати паслін, який рясно вродився попід кукурудзою, але татусь застиг, ніби
статуя, допоки Семен Семенович не скомандував, знявши капелюха:
– Що ж, товариші, розімнемося трохи.
Він підійшов до татуся, хотів щось йому сказати, але матуся випередила:
– А у нас є квас, Семене Семеновичу! Сирівець.
– Холодний? – Здоровань розплився в усмішці. – А чому ти його досі ховала?
– Та не ховала, а берегла… Раптом Сам захоче прохолодитися.
– А-а, хитрі які, надієтесь підкузьмитися до Самого? Втім, хвалю, хвалю,
молодці, – поки матінка відгвинчувала з термоса кухлик-накривку й наливала
шипучій напій, він іще щось казав, обмахуючись капелюхом.
Мені той убір тім’я був осоружним, бо через нього у дворі мене дражнили
Брилем. Найпаче кпинив Льонько:
– От що, натягни батьків бриль начальницький, та й станемо в чергу. Може,
до горохового хліба докинуть кукурудзяне печиво…
Я не дарував:
– А твій батечко-залізничник гендлює абрикосами! За них провідниці
привозять вам з Маскви короваї та масло, ти жереш білий хліб з маслом на наших
очах, а ми, «брилі», тільки облизуємося…
– Атож! – Льонько й не ображався. – Живемо, як уміємо. А ви чекайте на свій
камунізм. Казав же Хрущьов про нинішнє покоління… чи як там? А поки що ти в
мене попросиш: дай гризнути…
– Умру – не попрошу… Нехай краще камунізм. От наловимо бичків…
– Малі ще ви про такі речі балакати, – підсумовував суперечку Вовчик. У
нашій компанії щодо політики та й усього іншого він мав беззастережний
авторитет. Його батько слюсар Іван Денисович, який усім нам у дідусі годився, був
реябилітований, і останнім часом люди в містечку ставилися до нього з особливою
пошаною, звертаючись на ім’я та по-батькові, як зазвичай до вчителів і
начальників, хоча раніше кликали винятково на прізвище. Вовчик пояснював це
тим, що так звуть героя щойно надрукованої книжки, от люди й думають, що той і
його батько – одна і та ж особа. І пошепки додавав: «А може, так воно і є, бо він
сидів у таборах разом із дядечком, який ту книжку написав».
…Лишень Семен Семенович вихилив кухлик, як удалині на шляху виникла
вервечка автів. Усі заметушилися. Наперед вийшло троє дівчат в українському
вбранні, з хлібом-сіллю на рушнику й заклякли на узбіччі. Ота Галина Михайлівна
стала поряд, а Семен Семенович – з іншого боку. Натовп затамував подих. Повз нас
на великій швидкості промчала одна і друга машини з блимальками, а наступна –
небачене довжелезне чорне авто без верху – пригальмувало. У ньому звівся
повновидий блідий чоловік у білому вбранні й став точнісінько таким же, як у
батька і решти дядечків з нашого гурту, капелюхом махати над головою, вітаючи
нас. Усі зачаровано дивилися на нього, певно очікуючи зупинки лимузина. Лише
коли стало зрозуміло, що Велика Людина до нас не вийде, дядечки й тітоньки
почали щось вигукувати на її честь. Семен Семенович, розчервонілий від спеки й
хвилювання, полохливо завертів головою й зупинив погляд на мені, тут-таки
схопив мене попід пахви і, підбігши до кукурудзи, рвучко підняв догори урівень із
вершечками:
– Онде яка у нас цариця полів, Микито Сергійовичу! – вигукнув, привертаючи
увагу до себе.
Так він і тримав мене, аж поки повз гурт не проїхало, набираючи швидкості,
останнє авто кортежу.
Чи помітив Хрущьов нас із Семеном Семеновичем, чи оцінив нашу гігантську
кукурудзу – могли лише гадати.
Юрій Демченко.
P.S. Автор оповідання – миколаївський журналіст на пенсії. Учився в Снігурівській
СШ№2. Твір написаний наприкінці 80-х років за дитячими враженнями початку 60-
