Монолог голови Снігурівського районного суду Миколаївської області Олександри Бодрової, яка пережила 40 днів в окупації та продовжує працювати на деокупованій території
Після звільнення Снігурівки, за півроку, відновив свою роботу і місцевий суд – одним із перших у деокупованих громадах Миколаївщини. Минуло більше двох років, і сьогодні Снігурівський районний суд продовжує щоденно розглядати справи, попри значне навантаження, пошкоджену інфраструктуру та постійні виклики, що залишила по собі війна. «Ґрати» поговорили з головою суду про те, як функціонує система правосуддя в прифронтовій громаді та що змінилося для суддів і мешканців Снігурівської об’єднаної територіальної громади після окупації.
«Обирала місто ближче до свого дому»
З 18 років я працювала помічником судді у Херсоні. Працювала в суді першої інстанції, працювала в суді апеляційної інстанції. З 2012-го року я намагалася отримати призначення на посаду судді через багатостраждальні процедури відбору. В 2020 році мене було призначено суддею Снігурівського районного суду Миколаївської області. А чому саме Снігурівський районний суд? Я мешканка міста Херсон. І обирала місто ближче до свого дому, розташування. Взагалі не знала, де знаходиться Снігурівка, на мапі побачила, що найближчий суд, який був до мого місця проживання, і тому обралась в районний суд, що знаходиться у місті Снігурівка. Власне, в судах Херсонської області не було вакантних посад географічно близько до мого місця проживання, тому сам з цих підстав було обрано Снігурівський районний суд.
«Країна не була готова до цього вторгнення. І судова система не була готова до нього»
Зранку 24 лютого 2022 року я сіла в потяг і поїхала з Херсону до Снігурівки. І вже, коли я була в потязі, я побачила в новинах, що почалося повномасштабне вторгнення. В потязі в дивилася, що люди сидять і вони навіть не знають, що відбувається в країні. Це у мене отаке було обличчя, і, напевно, я єдина, хто зрозумів у цей час, що почалася війна.
На роботі була голова суду (Іванна Квєтка – Ред.), був інший суддя. Ми терміново зібрали збори суддів і розв’язали нагальні питання, які ми могли розв’язати на той час. Інформації було мало, не було алгоритму дій, що нам робити далі, тому що, ну, країна не була готова до цього вторгнення. І судова система не була готова до нього. Тому для нас це був виклик.
«Я бачила на свої власні очі, як окупанти їздили озброєні по місту, як вони направляли зброю на людей»
Я поїхала до міста Херсон. Бо в мене було завдання врятувати свою родину. У мене в цей день діти знаходились у небезпечному з точки зору обстрілів районі у Херсоні.
Чи швидко доїхали? Ні. Транспорту не було в той день взагалі. Скасували всі рейси, тому ми з іншим суддею на його автомобілі поїхали до Херсону. Дуже довго добиралися. Зазвичай, ця дорога займає 1 годину 20 хвилин, а ми добиралися десь 3-4 години додому.
Я мати трьох дітей. Я не маю власного авто. Тому 40 днів ми пробули з родиною в окупації в місті Херсоні. З них дев’ять днів ми перебували у підвальному приміщенні. Я, як мама, повинна була забезпечити дітей харчуванням, водою. Це був такий дефіцит в всьому. Я стояла в чергах по вісім годин, щоб щось придбати для своєї родини. Це були найстрашніші часи.
Декілька разів до будинку, де я мешкала, під’їжджала машина окупантів з «зетками». Неможливо було вийти з будинку, тому що це було дуже небезпечно, як для мене, так і для моїх дітей. Я бачила на свої власні очі, як окупанти їздили озброєні по місту, як вони направляли зброю на людей. Я не можу передати. Це було дуже страшно.
Страшно, що ми вільні люди і ніколи не думала, що в такій країні може бути таке вторгнення і що в мене буде такий страх. Я дуже важко це переживала.
В той час, коли я перебувала в місті Херсоні, я мала обмаль інформації. Ми чули та бачили вибухи, озброєні (російські) солдати були, але хто там керував на той час, хто представляв окупаційну владу, мені це не було відомо. Хаос, так, був в місті був хаос. Але якось працювали крамниці.
Не було правоохоронних органів. Непокоїло, що неможливо звернутися, якщо б, дійсно, щось трапилося, до поліції, до правоохоронних органів. Були акції протесту, люди збиралися. Так, я також хотіла піти, але я розуміла, що в мене є відповідальність за дітей, тому я не могла себе нарікати на небезпеку. Але я підтримувала, пишалася і пишаюсь досі своїми своїми херсонцями, які вони були сміливі. І я була все всією душею тільки з ними в цей час.
«Коли ми побачили наших хлопців, я не можу передати своє враження»
Ми виїзджали на автомобілі судді нашого суду. Було декілька шляхів, котрими можна було виїхати. Спочатку через Білозерську громаду можна було виїхати, але я не скористалася цією можливістю. В мене не було машини. І для того, щоб виїхати, мені треба було з кимось поїхати. Тому, коли у мене з’явилася можливість домовитися щодо пересування, тоді я вирішила, що можна поїхати через місто Снігурівку.
Ми проїхали сім блокпостів. Вони (російські військові – Ред.) обшукували нашу машину, наші речі. На декількох блокпостах вони себе поводили дуже агресивно, на декількох – дуже спокійно. Шлях, який можна було проїхати за годину, за дві, ми подолали за сім годин.
В той день, якщо я не помиляюся, з Херсону виїхало більше тисячі машин. Це не було якось було скоординовано, ні. Сідаєш в авто, вішаєш білу ганчірку, пишеш на папері надпис «Діти» російською мовою та вкладаєш під скло авто. На одному з блокпостів вони взяли мій паспорт, тому що я була на передньому сидінні з водієм, і переписали дані. Для чого вони це робили, мені невідомо. Це було тільки на одному блокпості. На останньому російському блокпості біля Снігурівки (військові) провели ретельний обшук. А далі вже були наші.
Спочатку неможливо було зрозуміти наші були хлопці чи не наші – до цього ми бачили тільки російських військових і важко було розрізнити. А коли ми побачили наших хлопців, я не можу передати своє враження. Ми настільки були щасливі, що ми вже знаходимося на території, де немає окупантів. Це, ну, це таке було щастя. Ми готові були розцілувати наших хлопців в цей час.
У нас були яблука, ще якісь смаколики. Ми хотіли всім їм (українським військовим – Ред.) їх віддати. Я не знаю, наші слова вдячності такі були, що вони тут, що вони нас захищають. Я не можу це передати. Це було дуже велике щастя, коли ми виїхали з окупації. І що ми доїхали живі, здорові. Діти пережили (окупацію – Ред.), вони це пам’ятають, я впевнена. Але, слава Богу, ми доїхали всі живі і здорові.
«Залишила свою родину і приїхала працювати»
За якийсь час після того, як я виїхала з окупації, мене відрядили до Дрогобицького міськрайонного суду Львівської області. Я там відпрацювала рік, а коли відбулася деокупація Снігурівки, голова суду (Іванна Квєтка – Ред.) звернулася до Державної судової адміністрації з клопотанням щодо відновлення судочинства. 1 травня 2023 року було відновлено судочинство в Снігурівському районному суді Миколаївської області. І ми, судді, повернулися на роботу.
Влаштувати побут у Снігурівці можливості не було. Було дуже небезпечно, тому що тут була зона можливих бойових дій. Тому я залишила свою родину і приїхала працювати, бо розуміла, що в Снігурівці потрібне судочинство. Це мій громадянський обов’язок.
«Для мене це було дивно, як може бути морпіх, який не вміє плавати»
Практично на будь-яку судову справу війна наклала свій відбиток. Особливо на ті, що розглядаються саме у суді у Снігурівці. Я думаю, зараз найважче працювати суддям на деокупованих територіях. Тому що, дійсно, тут інші категорії справ, наприклад, справи про встановлення факту смерті на окупованій території. Війна триває і є її наслідки, тому справи інші. Це дійсно дуже великий виклик для суддів, для суспільства, але ми все подолаємо, бо відстоюємо справедливість.
Більшість справ щодо скоєння кримінальних правопорушень, які останні два роки розглядав та розглядає наш суд – це воєнні та військові злочини. Щодо військових злочинів більшість справ – самовільне залишення військових частин або невиконання наказу (непокора). Переважно, справи щодо невиконання наказу були пов’язані з Херсонською областю, Кринки були. Це кринківські матроси (військовослужбовці 37-ї бригади морської піхоти – Ред.), які, так би мовити, відмовилися приймати участь у бойових діях. Для мене це було дивно, як війсковий може бути морпіхом, якщо не вміє плавати. Ні, не в усіх справах з їх обвинувачення були адвокати, але, переважно, були. Вони (військовослужбовці 37-ї бригади морської піхоти – Ред.) визнавали вину. У всіх цих справах призначали покарання у вигляді позбавлення волі або перебування у дисциплінарному батальйоні. Разом із тим, існує механізм звільнення від відповідальності, якщо військовий погоджується продовжувати службу. Прокурор звертається з клопотанням про звільнення особи від кримінальної відповідальності на підставі статті 401 Кримінального кодексу. І людина, якщо бажає продовжити службу, надає на це згоду, а також, надає згоду військова частина, де він планує служити. У цьому разі таке клопотання задовольняється і особа, винна у скоєні військового злочину, звільняється від відповідальності.
«Збирати докази воєнних злочинів на деокупованій території дуже-дуже важко»
У нас було понад 30 проваджень щодо колабораційної діяльності (ст. 111-1 Кримінального кодексу – Ред.) — від пособництва до зайняття посад в окупаційних адміністраціях. Майже всі вже розглянуті, залишилося кілька. Більшість вироків — заочні, але були й реальні підсудні. Серед них є вже заарештовані та доправлені до місць відбування покарання.
Воєнних злочинів (на території Снігурівської громади було скоєно) дуже багато. Разом з тим багато кримінальних проваджень по таким злочинам ще знаходяться на стадії досудового розслідування. Це дуже важка категорія справ для розслідування, бо важко встановити усіх фігурантів в цих справах. Це потребує часу. Але люди чекають на справедливість, тому я думаю, що рано або пізно будуть знайдені усі, хто вчиняв тут (у Снігурівській громаді – Ред.) воєнні злочини. Це дуже важка категорія справ для розгляду, морально… потерпілі, їх страждання… Мені, як судді, дуже важко розглядати ці справи. Бо я, перш за все людина і я переживаю з ними це горе, катування, які вони зазнали. З 1 травня 2023 року до нас надійшло 12 справ по воєнним злочинам і, станом на зараз, триває розгляд п’яти справ. По всіх інших вже постановлено вироки щодо російських військовослужбовців за статтею 438 Кримінального кодексу України (порушення звичаїв війни).
У судді нашого суду була у провадженні справа щодо скоєння сексуального насильства російськими військовослужбовцями. Зараз на розгляді перебуває справа за частиною другою статті 438 Кримінального кодексу -вбивство та катування.
Місце їх (російських військовослужбовців, обвинувачених у скоєнні воєнних злочинів – Ред.) перебування та засоби зв’язку встановлюються оперативним шляхом, спеціальними слідчими діями.
На мою думку, процедура щодо повідомлення російських військових, які скоїли воєнні злочини, недосконала, бо є питання, чи дійсно російські громадяни читають наш «Урядовий кур’єр». Втім, відповідно до норм Кримінально- процесуального кодексу, вони вважаються належним чином повідомленими за правилами спеціального судового розгляду.
Жодного російського військовослужбовця очно в нашому суді засуджено не було. У мене була у провадженні справа, де обивнуваченим у вчиненні пособництва в катуванні (російськими військовими) був громадянин України. Разом з тим, зараз ця справа перебуває на розгляді в апеляційній інстанції, тому коментувати її я не можу.
Я ще раз наголошую, що збирати докази воєнних злочинів на деокупованій території дуже-дуже важко. Фактично, такими доказами можуть бути показання свідків і потерпілих. Проводять і експертизи у таких категоріях справ.
Кримінально-процесуальним кодексом передбачений обов’язок захищати обвинувачених в справах щодо воєнних злочинів. Найголовніша умова – повинно бути забезпечено ефективний захист, щоб захисник в судовому засіданні не був пасивний.
«Більше справ у суді знаходиться, більше навантаження на кожного суддю»
Нас, по штатом, четверо, один суддя відряджений, то ми зараз втрьох працюємо. Хотілося б більше. У нас всі зайняті вакансії, але, по показниках, у нас повинно за штатом бути шість суддів, враховуючи нашу навантаженість. Збільшилось навантаження за ці роки (з 1 травня 2023 року – Ред.). Це навантаження було б краще розбити на більшу кількість спеціалістів для того, щоб якісніше розглядати справи. Більше справ у суді знаходиться, більше навантаження на кожного суддю. Суддя не може так якісно приділити увагу до тіїй або іншій справі, якщо багато справ призначено в один день.
«Відсутність електропостачання унеможливлює здійснення правосуддя»
На жаль, через тимчасову окупацію, було пошкоджено приміщення суду, було частково викрадено майно суду.
Державна судова адміністрація відновила приміщення у будівлі суду, фінансування та відповідне матеріально-технічне забезпечення.
На жаль, як і вся Україна, Снігурівщина має проблеми і до теперішнього часу. Відсутність електропостачання унеможливлює здійснення правосуддя, бо неможливо здійснювати фіксацію судового засідання і, взагалі, процес правосуддя зараз автоматизований.
Через збої в електропостачанні у нас були проблеми із відеоконференцзв’язком з іншими містами. Стабільний доступ до інтернету та електропостачання дуже важливі, бо учасники процесу не завжди можуть бути присутніми безпосередньо у залі, де відбувається судове засідання, через матеріальні або логістичні проблеми.
Не жаль, не всі суди забезпечені укриттями і, в тому числі, Снігурівський районний суд Миколаївської області. Найближче укриття у нас знаходиться в будівлі РЕС.
«Люди чекають справедливості. І ми мусимо цю справедливість забезпечити»
Коли слухаєш історії катувань, неможливо не співпереживати. Але ми зобов’язані ухвалювати законні та справедливі рішення.
Це наш фронт — відправляти правосуддя. Або ти працюєш у суді, або не працюєш. Кожне рішення пропускаю через себе, так. І це ж важко. Важко. Але я обрала цю професію. Бо справедливість для мене на першому місці.
Я вірю, що всі злочинці будуть знайдені й покарані. Люди чекають справедливості. І ми мусимо цю справедливість забезпечити.
Попри війну, суд ефективно здійснює правосуддя. Як і все суспільство, ми очікуємо на мир і, сподіваємося, що він у найближчі часи настане.
Іван Красіков, спеціально для «Вістей Снігурівщини» за підтримки Фундації польсько-німецького співробітництва/ Foundation for Polish-German Cooperation. Матеріал жодним чином не відображає позицію Фундації.
Фото: Ігор Новіков, «Вісті Снігурівщини»
