ПРО НАСТУП українських військ на місто місцеві жителі говорили вже
давно. Було це і у кінці вересня, і у жовтні, і на початку листопада. Окупанти це
розуміли і готувались. Щоб завадити просуванню українських військ,
укріплювались та підривали мости, зокрема пішохідний через річку Інгулець. А
вже на вечір 9 листопада 2022 р. джерела наших силових структурах
підтверджували відступ росіян зі Снігурівки.
Це сталося після того, як Сергій Шойгу віддав наказ відступати з правого
берега Дніпра. На той час командувач окупаційними військами генерал
Суровікін, повідомив, що подальше перебування збройних сил рф на
Правобережжі є недоцільним, бо створює загрозу життю їх військових.
27 вересня російська влада встигла провести так званий «референдум» про
входження до рф території Херсонської області разом з окупованою частиною
Снігурівського району та самою Снігурівкою. І за підсумками цього фарсу
«приєднали».
Звісно, місто у стратегічному плані дуже важливе. Американський інститут
вивчення війни зазначав про це, бо Снігурівка розташована на сході
Миколаївської області поблизу Херсонської, через неї проходить траса, яку
військові рф використовують як логістичну артерію для наступу на Миколаїв.
А ще місто є залізничним вузлом, важливим плацдармом на березі річки
Інгулець. Утримувати населений пункт для ворога було пріоритетним
завданням. За кілька кілометрів стояли українські війська, тут проходила лінія
фронту.
Снігурівчани, знаючи, що воїни української армії знаходяться поруч, з
нетерпінням чекали визволення свого рідного міста. З надією були і певні
побоювання, що під час бойової операції місто буде зруйноване. Інформація
про просування наших військ з північного та східного напрямків з’являлася все
частіше. За свідченнями місцевих жителів, десь за два з половиною тижні
окупанти активізувалися у плані мародерства: викрадали автомобілі, побутову
техніку. Напевно, готувалися до втечі. Постраждало і приміщення редакції
місцевої газети: вкрадені майно та службовий автомобіль.
Ворог вже був «на лижах» і мав для цього всі підстави. По-перше, шляхи
відходу були під ударами нашої артилерії, Антонівський міст, як основна
артерія для відступу, став непридатним для проїзду. Наші захисники
зруйнували логістику окупантів, тому їм дуже бракувало боєприпасів, техніки,
провіанту тощо.
Вже з 5 жовтня офіцерський склад російської армії почав виїжджати з міста.
Для місцевого населення ворожа пропаганда розповсюджувала чутки про те,
що українські військові будуть застосовувати тортури до тих, хто залишався і
був увесь час в окупації. За кілька днів до втечі на подвір’я міської лікарні
заїхав автомобіль, в якому був гауляйтер Барбашов. Його супроводжували
військові на двох бойових машинах. Зібравши людей, він виголосив промову
про те, що коли прийдуть «укропи», то проти населення чинитимуть репресії,
місто зруйнують, не буде ні світла, ні води, ні тепла, ні їжі. Усім пропонував
виїжджати на лівий берег Дніпра, мовляв, там вони будуть під їх захистом та у
безпеці. Деяких людей похилого віку їм вдалося забрати з собою, дехто з
місцевих, піддавшись брехливій пропаганді, незважаючи на свої проукраїнські
погляди, теж виїхав, не розуміючи, що їх втікачі брали як своє прикриття на
випадок, якщо українські війська будуть атакувати.
Розповідає місцевий мешканець Дмитро В.: «Чесно кажучи, ми чекали виходу
ворожих військ з міста з дня на день. Зазвичай, завжди було гучно, їздила
техніка, чулися вибухи. Аж раптом якась нікому невідома тиша. Зв’язався зі
знайомими з району «7 вітрів» і ті сказали, що остання техніка ворога
виїжджала о 5 годині ранку 9 листопада. Від радості я співав, танцював, а
коли побачив джипи, на яких наші бійці робили «зачистку», під’їхав до них і
попросив дозволу обійняти їх. Сльози радості були на моїх очах. Зараз, коли я
розповідаю про це, серце стискається від болю».
Своїми враженнями про день визволення ділилися дівчата, які в окупації
працювали у лікарні: «За кілька днів до визволення у провулок Богдана
Хмельницького приїжджали новенькі КамАЗи, які орки «віджали» на якомусь
підприємстві. За кілька годин їх перефарбовували у темно-зелені кольори і
завантажували награбованим майном. З ними у свої авто носили речі місцеві
колаборанти. На ротацію було не схоже, тому що все робилося дуже швидко.
На роботу ми ходили повз блокпости, на яких чергували російські військові.
Розміщувались вони біля будівлі колишньої чайної та кафе «У дяді Вані», інколи
перевіряли документи. Йдемо 10 листопада – вже немає нікого. Приходимо у
лікарню, а там тільки і розмов, що наші у місті».
Розповідає пані Ольга Г.: «Зранку 10-го був туман і незвична тиша. Ми
вийшли з підвалу, а нам сусіди повідомили, що місто звільнене від ворога. Не
повірили. Зателефонували родичці. Вона каже, що біля будівлі
райдержадміністрації їхали військові з жовтими стрічками на рукавах.
Напевно, наші. Ми побігли до лікарні. На будівлі вже висів жовто-блакитний
прапор. Сльози бігли і бігли з очей. А там кипіла робота: хтось малював
вітальні плакати, хтось надув жовті та блакитні кульки. Чекали своїх
визволителів, а їх все не було. Тож вирішили на машині швидкої допомоги їхати
назустріч. Їдучи, співали «Червону калину», «Червону руту». Аж у районі ринку
побачили, що рухається колона техніки з українськими прапорами. Ми кричали,
щоб зупинилися, але вони їхали далі. Тож, обігнавши колону техніки, зустріли
українських військових біля будинку культури. Тут було все: і шквальні оплески,
й обійми, й поцілунки, і сльози. Це були НАШІ. Як довго ми їх чекали!»
Згодом бійці завітали до лікарні. Це були хлопці-красені, як з картинки. Усі
високого зросту, у новенькій формі, на нових автомобілях. Чомусь відразу
згадались «асвабадітєлі»: у пошарпаному одязі, в «лаптях» та на велосипедах –
як кадри з фільму жахів. Місцеві нашим несли гостинці від щирого серця.
Навкруги панувала атмосфера радості, доброзичливості, видно, що люди довго
чекали на цю мить.
А попереду у визволителів була велика робота з «зачистки» місцевості. 19
бійців розвідки рухалися вперед у села Заріччя. Цю операцію вони розробляли
три дні. Наші дівчата, які працювали в окупації у лікарні і кожен день ходили з
цих сіл на роботу, оминаючи розкладені рашистами міни, усього за якихось 30
хвилин провели розвідників до місця призначення.
З перших годин звільнення міста начальник Миколаївської ОВА Віталій Кім
повідомив, що вже готовий гуманітарний вантаж, який відразу ж поїхав до
звільнених маленьких населених пунктів: везли продукти харчування,
генератори, starlink для зв’язку. Життя почало відновлюватися, з’явилися
світло, вода. Вийшов після довготривалої перерви перший випуск газети «Вісті
Снігурівщини». Багато хто потім казав, особливо у селах, що коли отримали
нашу газету, то зрозуміли, що прийшла українська влада. Радості не було меж.
Ще багато буде написано про звільнення Снігурівки, адже це незабутні
моменти для кожного з нас. Місто відновлюється, люди повертаються. Але, на
жаль, війна ще не скінчилась. Тож нам усім треба бути пильними, бо «ждунів»
у нашому місті залишилося багато – бачу їх майже кожного дня, напевно, вони
тихесенько чекають на повернення «своїх». Цього ні в якому разі не можна
допустити. Нам треба вірити та допомагати героям Збройних Сил України. І ми
неодмінно переможемо.
Ігор НОВІКОВ,
член НСЖУ.
Р.S. Працюючи над цією статтею, чув звуки пострілів. Це наші військові
цілять по ворожих дронах. Війна, на жаль, триває.
