Снігурівка — місто на південному сході Миколаївщини, яке з 19 березня понад вісім місяців перебувало в окупації російських військ. Єдина установа, яка не припигяла
роботу у захопленому місті, — це лікарня. Ми поспілкувалися з медиками, які працюють тут.
“Ввечері 24 лютого до нас стали прибувати поранені військові, — розповідає Валентин Шмигельський, лікар-невропатолог Снігурівської лікарні. — Головний лікар, який працював також хірургом, разом з начмедом виїхали з міста. Заклад залишився без керівника… Мене призначили виконувачем обов’язків головного лікаря, я взявся організовувати роботу лікарні…
На той момент ми знали, що окупанти прориваю
ться у Снігурівку, а тому наші поранені бійці — під загрозою. Тож ми переодягнули всіх бійців у цивільний одяг, змінили їхні імена та історії хвороби, аби їх не вдалося виявити окупантам. І вивезли військових як цивільних “швидкими” в Миколаїв у лікарню”.
Коли росіяни окупували місто, то приїхали в лікарню “знайомитися” з колективом. “Вони під’їхали на БТРах, “Тиграх”, “Уралах”, КамАЗах, було десь близько сотні військових зі зброєю, які оточили лікарню, — пригадує Валентин Шмигельський. — Я вийшов до них, вони почали питати, чи є наші воїни, чи є зброя. Звісно, я сказав, що немає.
Наступного разу вони приїхали з обшуком. Якщо якийсь кабінет був зачинений, вибивали двері. Пацієнтів обшукували, особливо чоловіків. На той час у лікарні ще залишалися місцеві тероборонівці. Але оскільки ми змінили їхні історії хвороб і прізвища — жоден н
е потрапив у руки окупантів”.
У Снігурівці зникли електрика, водопостачання. Окупанти розграбовували крамниці…
“У нас був генератор та свердловина, з якої брав воду не лише наш заклад, а й місцеві жителі, — додає Валентин Шмигельський. — Люди зносили до нас продукти, ми почергово вмикали холодильники з допомогою генератора… Я за можливості їздив до Миколаєва, аби привезти ліки та їжу, також вивозив хворих через блокпост, а там “швидка” забирала їх у Миколаїв”.
У нас був генератор та свердловина, з якої брав воду не лише наш заклад, а й місцеві жителі.
Вдома у Валентина Шмигельського провели де
кілька обшуків. Після чергового виїзду на підвладну Україні територію його ув’язнили, допитували й били. Вимагали співпрацювати з ними, переконати колектив підтримати так званий референдум. Оскільки чоловік не погоджувався, йому дали 24 години, щоб поїхати геть зі Снігурівки.
“Я їхав на Миколаїв замінованою дорогою, — каже лікар. — Але, на щастя, все минуло добре. Як побачив наших військових, став співати “Ой у лузі червона калина…”
Окупанти продовжили спроби переконати лікарню офіційно співпрацювати з російською владою.
“Обшуки й перевірки не припинялися, — пригадує Ольга Гоник, керівниця лікарняної лабораторії. — У нас залишилося мало лікарів — нарколог і психіатр лікували лише своїх пацієнтів, стоматолог працював, а подружня пара — уролог та гінеколог допомагали майже всім хворим, які зверталися…
Згодом лікарі були змушені покинути лікарню, адже їх змушували укласти угоду з Російською Федерацією… Це мали зробити лише лікарі з вищою освітою. Тоді наші лікарі зібрали нас — середній і молодший персонал — і попросили не залишати лікарню та хворих. Приблизно три місяці ми працювали без лікарів. Було дуже страшно, ми консультувалися телефоном з лікарями… Під час окупації народилося 7 дітей…”
На щастя, ЗСУ визволили Снігурівку від окупантів 10 листопада. “Важко описати, як ми їх чекали! Я розгорнула синьо-жовтий прапор, який ховала, коли місто було окуповане”.
