Як цілюще спілкування з природою допомагає ветеранам повертатися до життя
Війна назавжди змінила Україну, залишивши незагойні рани в серцях мільйонів людей, особливо тих, хто пройшов пекло фронту і повернувся додому з каліцтвом не лише тіла, а й душі. Більшість із них не люблять говорити про пережитий біль, про страх, про втрату побратимів, про ту непереборну прірву між фронтовим і цивільним життям, яку по-справжньому можуть зрозуміти лише вони самі. З кожним днем у громадах стає більше таких людей, і перед суспільством постає непросте, але надзвичайно важливе питання: як допомогти їм адаптуватися до життя на порівняно мирній території, як повернути їх до повноцінного громадського життя, як загоїти ті душевні рани, які не видно неозброєним оком.
Досвід Новобузької громади демонструє, що одним із ефективних шляхів реабілітації ветеранів стає спілкування з природою, залучення їх до екологічних ініціатив та культурно-освітньої діяльності, адже саме в цьому знаходять розраду зранені війною душі, а згуртованість навколо спільної справи допомагає відчути себе потрібними і знову стати частиною мирного життя.
ДОЛЯ Владислава Лященка та його названого брата Рустама Акрамова – це історія мужності, вірності та братерства, що не зламалися навіть перед обличчям смерті. У перший день війни вони без вагань вирішили стати на захист України, поспішаючи назустріч невідомості та небезпеці, адже Рустам саме був у Миколаєві під обстрілом, і Владислав всупереч усьому поїхав за ним, щоб разом повернутися до Нового Бугу і разом піти до пункту комплектації. При першому штурмі Рустам отримав поранення і на все життя став інвалідом, а Владислав продовжив службу, пережив страшну втрату – всієї своєї групи штурмовиків, яка пішла в атаку саме тоді, коли командир відпустив його до важкохворого батька. Після цього були нові побратими, нові бої, важкі поранення власного тіла Владислава, тринадцять операцій у різних шпиталях і чотирнадцята вдома – хто назве веселим таке життя?
Але Владислав не збирався пірнати у пітьму страждань.
На прохання журналіста поспілкуватися про те, як тепер почувається у цивільному житті, уже колишній воїн тихо відповів:
– Я розумію, говорити треба. Тільки ще дуже болить душа. Останнім часом доводилось часто спілкуватись з лікарями, навіть з психотерапевтом. Але якщо людина не була там, де ми, їй важко нас зрозуміти.
Владислава запитували:
– Де ти шукаєш розраду? Чого просить твоя душа, щоб повернути їй і втрачену гармонію, і внутрішній спокій? Ти ж серед ветеранів громади маєш авторитет, то маєш бути їм і за приклад.
І він відповідав:
– Зараз поруч зі мною дружина, діти. Спілкуюся зі своїм найкращим другом й з іншими побратимами. Вони повернулися додому також нездоровими, скаліченими… Ми всі стараємося стати опорою в своїх сім’ях, облаштувати побут.
– Ви збираєтеся разом?
– Так, і спілкуємось через соціальні мережі.
Ця розмова пригадалася, коли Людмила – дружина ветерана Сергія Козаченка показала відео Владислава у tiktok. Виявилося, він був завзятим рибалкою до війни – і тепер його знову покликала улюблена справа.
Владислав прагнув спілкуватися з природою, йому подобалась нічна риболовля. Спозаранку у соцмережах він публікував власні відео, закликаючи інших ветеранів частіше бувати на природі, де легко дихається, де панує тиша і відступають важкі, нестерпні спомини.
ПІД час однієї з офіційних зустрічей у Просторі соціальної адаптації Центру надання соціальних послуг відбулася зустріч Владислава з місцевою журналісткою, а потім доєдналися й інші ветерани – Сергій Козаченко, Микола Помінчук. Між іншим зайшла мова про спілкування з природою, що і стало поштовхом до виникнення ідеї зустрітися із співробітниками регіонального ландшафтного парку «Приінгульський». Саме в цей час ветерани гуртувалися навколо ідеї створення власної ветеранської громадської організації. Найактивнішим у цій справі був Владислав Лященко, якого одноголосно обрали лідером, а організації дали символічну назву «Скеля», що звучало як порівняння їхньої волі, побратимської єдності та стійкості у житті з силою, монолітністю і незламною красою природи.
Багатьох із новобузьких ветеранів знав особисто Олег Шепель – заступник директора РЛП «Приінгульський», в родині якого також є військовий, який зараз на фронті в гарячій точці. Зустрічаючись з ветеранами, еколог прагнув якнайбільше розповідати їм про свою установу, маючи на меті викликати у них бажання побувати у парку.
Він наголошував на головній місії свого колективу: «Регіональний ландшафтний парк «Приінгульський» – це природоохоронна установа обласного значення, в діяльності якої останніми роками чітко визначився напрям еколого-освітнього виховання. А коли почалася війна, колектив створив єдину в області екологічну стежку під назвою «Знайомі незнайомці» біля столітньої садиби Тропіних та облаштував інтерактивну кімнату екологічного спрямування. Все це мало на меті не лише виховання підростаючого покоління, а й відволікання дітей і дорослих від страхів війни, приєднання до турботи про довкілля, виховання любові до природи і здобуття незвичайних, цілющих відчуттів відспілкування з рідною землею».
Близьке знайомство ветеранів і співробітників парку «Приінгульський» сприяло народженню спільних ідей та ініціатив, що стали початком важливої співпраці. Ветерани прийняли запрошення Олега Шепеля – заступника директора установи приїхати на відпочинок до парку, познайомитися з науковими співробітниками Валентином Генчевим, Анною П’ятницькою, Ольгою Клімачковою. Разом із фахівцем із супроводу ветеранів та демобілізованих осіб Людмилою Козаченко колишні військові організували поїздку своїх сімей – з дружинами і дітьми, обравши для цього символічну дату – День Незалежності України.
ВИПАДКОВО про цю подію дізналось подружжя пенсіонерів-волонтерів Ольга і Віктор Рибчинські.
– Як же ви, наші рідненькі, чудово це придумали – разом поїхати на природу, – говорила тітонька Ольга, – а я ж хочу напекти для вас пиріжків на всякий смак.
І того дня , коли сім’ї ветеранів зібрались для поїздки, волонтери поспішили приїхати спозаранку і привезти ветеранам гостинці – смачні пиріжки для усієї компанії.
Обійми, фотографування з прапором волонтерки Ольги Рибчинської, на якому красувалися численні автографи захисників, створювали атмосферу патріотизму і налаштовували на приємний, душевний відпочинок.
Їхали організовано, колоною, з прапорами, хоча трохи засмутили всіх обставини, що не дозволили взяти участь у поїздці Владиславу Лященку. Він дуже хотів поговорити про плани «Скелі». Але прийшла звістка з позицій про пораненого побратима – і він негайно поїхав допомагати. А Микола Помінчук через стан здоров’я був вимушений залишитися в лікарні. Проте обоє просили друзів не відміняти поїздку і вважати її першою з багатьох майбутніх.
У парку групу ветеранів чекав майже увесь колектив «Приінгульського», який підготував насичену програму: екскурсію для дітей і дорослих, цікаві ігри в інтерактивній кімнаті, від яких кілька годин не було можливості відірвати дітей. Був спільний обід на природі і, звичайно, щирі розмови про те, про що всі досі мовчали, але що боліло глибоко в серці.
Можливо саме тут, серед шелесту листя і спокою природи, побратими розповідали одне одному те, що не могли висловити раніше. Виговорилися – і стало легше дихати, легше жити, легше вірити в майбутнє.
ЦЯ зустріч не тільки стала початком цілющого спілкування з природою, яке, як виявилося, дуже ефективно лікує зранені душі, а й а й посприяла діловій дружбі між ветеранською організацією «Скеля» і науковими співробітниками «Приінгульського», що передбачає не тільки подальші відвідування парку, а й активну участь в екологічних заходах, у боротьбі за чистоту Приінгулля, особливо Софіївського водосховища.
Ветерани також долучилися до збору експонатів для музею старожитностей, який саме почали створювати наукові співробітники парку. І вже є перший конкретний результат.
А було це так. Оглядаючи предмети старовини, які вдалося зібрати науковим співробітникам парку, ветеран Михайло Кордюков раптом погукав свою дружину Ольгу, яка приїхала разом із ним, і сказав їй:
– Олю, а давай поговоримо з твоєю мамою, щоб дозволила передати сюди дерев’яні ночви і прядку.
– Думаю, матуся погодиться! – відповіла Михайлові дружина.
І відразу після поїздки сім’я Кордюкових передала в музей старовинну прядку та ночви, за що колектив парку щиро подякував на своїй сторінці у Фейсбук.
– Це дасть можливість відвідувачам музею краще уявити, яким був український побут десятиліття і століття тому, – так прокоментував цей факт науковий співробітник установи Валентин Генчев.
Зустрічі з ветеранами додали нових ідей і самому колективу парку, які відразу після заходу провели нараду, проаналізувавши по гарячих слідах кожен крок своєї програми – від порогу будівлі еколого-освітнього центру і далі аж до підвісного містка через річку Інгул, яким прямують учасники екскурсій до останньої зупинки на екостежці «Знайомі незнайомці». І зробили однозначний висновок про необхідність адаптувати стежку для того, щоб вона стала максимально доступною для ветеранів із ушкодженими кінцівками та інших людей з обмеженими фізичними можливостями.
ВСЕ описане вище – це лише початок надзвичайно важливої роботи у справі реабілітації людей, які постраждали від війни, відновлення їхнього ментального здоров’я через спілкування з природою, залучення до екологічних ініціатив та культурно-просвітницької діяльності. До дій ветеранів і колективу «Приінгульського» активно долучаються місцева влада, освітні заклади, комунальні установи, волонтери та небайдужі громадяни.
Це свідчить про зростаюче розуміння в суспільстві важливості підтримки тих, хто захищав нашу землю ціною власного здоров’я і життя побратимів.
Досвід Новобузької громади доводить, що ветеранам потрібна не лише матеріальна допомога чи медичне обслуговування, а й можливість знайти себе в мирному житті, відчути себе частиною спільноти, долучитися до справи, яка приносить задоволення і наповнює існування сенсом. Природа, екологічні ініціативи, культурна діяльність, створення музеїв і збереження історичної пам’яті – все це стає тим цілющим середовищем, де зранені душі знаходять спокій, де важкі спомини відступають перед красою і гармонією навколишнього світу, де знову з’являється віра в життя і бажання творити добро.
Ця історія – не просто розповідь про одну поїздку чи одну ініціативу, це свідчення того, що коли суспільство об’єднується заради своїх героїв, коли кожен робить свій внесок у їхню реабілітацію та адаптацію, тоді народжуються справжні чудеса зцілення і відродження. І хоча війна залишає незагойні рани, любов, турбота, спільна справа і цілюща сила природи здатні повернути до життя навіть найстраждальніші душі, даруючи їм надію на майбутнє і можливість знову відчути радість буття.
МІЖ ТИМ, на слуху серед шанувальників багатств рідної землі й інші природні локації на території Миколаївщини. Одна з них – національний природний парк з історичною назвою «Бузький гард» на березі річки Південний Буг.
Також відомий своєю природною унікальністю регіональний ландшафтний парк «Гранітно-степове Побужжя».
Згадані тут, а також інші природні перлини Миколаївщини – це якраз ті джерела, що допоможуть організувати для ветеранів цілюще спілкування, а значить дадуть їм сили і наснагу відчути себе повноцінними у громадському житті, залікувати фізичні і душевні рани, нанесені їм війною.
Ігор НОВІКОВ.
фото з відпочинку сімей ветеранів у РЛП «Приінгульському».
