Коли російські снаряди зруйнували школу в селі Червона Долина на Снігурівщині, директор Віктор Мушин і його колеги не здалися. Вони продовжували вчити дітей – спочатку з підвалів у чужих містах, потім у культурному центрі, а згодом у модульній школі з незвичною назвою «Топчик». Історія цього навчального закладу – це розповідь про те, як люди зберігають майбутнє навіть тоді, коли навколо лише руїни. Це хроніка витримки, волі до життя та незламності цілої громади, яка довела: справжня освіта – не в будівлях, а в людях.
Школа, що стала легендою
До лютого 2022 року Червонодолинський освітній заклад був не просто школою – він був центром життя всієї громади, місцем, де формувалося майбутнє регіону. Понад 250 учнів щодня переступали поріг цього закладу, де їх зустрічав молодий, ініціативний, завзятий до роботи педагогічний колектив.
Матеріально-технічна база школи вражала. Це не були порожні слова в звітах – це була реальність, яку можна було побачити, доторкнутися, відчути. Сучасні класи, обладнані всім необхідним для якісного навчання
Особливою гордістю школи був спорт. Тут не просто говорили про здоровий спосіб життя – тут його практикували щодня.
А походи! Це була окрема гордість школи. Не якісь формальні вилазки на природу, а справжні експедиції.
У 2018 році в країні відбувалася територіальна реформа, яка змінила карту України. Утворилася Широківська громада з адміністративним центром у селі Широке. Можна було очікувати, що саме туди, в центр громади, переміститься й освітня вага. Але сталося інакше – основним освітнім закладом у громаді став саме Червонодолинський ліцей. Це було визнанням його авторитету, якості роботи, тих здобутків, які напрацював колектив під керівництвом Віктора Мушина.
Після реформи школа не просто зберегла свої позиції – вона вийшла на якісно новий рівень. Адміністрація громади розуміла цінність цього освітнього осередку і вкладала в нього ресурси. З’явилися нові комп’ютери – не один-два на всю школу, а достатня кількість для повноцінного навчання інформатики та використання комп’ютерних технологій на різних уроках.
Але найцікавішою, найнезвичайнішою ініціативою стала співпраця з місцевим бізнесом. Це був експеримент, якого не було більше ніде в районі, можливо, й в області.
Фермерські господарства «Гармонія», «Лаванда», «Нібулон», «Номеровський», «Світ-Агро» вийшли з пропозицією разом виховувати майбутню зміну. Не на словах, не декларативно, а конкретно, матеріально, відчутно.
Так народилася система стипендій для учнів випускних класів. Щомісяця визначали кращого – за комплексним критерієм. Брали до уваги не лише оцінки в табелі, хоча вони теж були важливі. Дивилися на участь у трудовому навчанні – чи вміє підліток працювати руками, чи розуміє цінність фізичної праці. Оцінювали спортивні досягнення – адже здорова, фізично розвинена молодь потрібна і на полях, і в офісах, і скрізь. Переможець отримував стипендію в 1000 гривень.
24 лютого: день, що змінив усе
Днем раніше, 23 лютого 2022 року, директор ліцею Віктор Мушин прийняв телефонний дзвінок зі Львова. Йому повідомляли, що виїжджають у гості, просили чекати. Ліцей готувався до зустрічі.
Але о п’ятій ранку 24 лютого Віктора розбудив інший телефонний дзвінок. Сестра з Херсона, голос якої тремтів від тривоги:
– Брате! Включи телевізор. Війна!
Одне слово, що перекреслило всі плани, всі мрії, всю звичну реальність. Війна.
Той ранок змінив усе. Не тільки для Віктора Мушина, не тільки для педагогічного колективу – для всіх жителів Снігурівщини. Вони відчували, що біда котиться до них величезним, нестримним валом. Світло зникло майже одразу. Темінь огортала вночі – і так само темно ставало на душі в людей.
22-25 березня стало зрозуміло, що війна прийшла на їхню територію вже не як загроза, а як реальність. Почалися авіанальоти та обстріли. Небо розривалося від вибухів, земля тремтіла під ногами. З’явилися перші жертви – сусіди, знайомі, односельці. Люди, з якими ще вчора говорив про погоду чи врожай, раптом переставали існувати.
Жителі Широкого і Червоної Долини масово почали виїжджати. Це була не паніка, а усвідомлене рішення врятувати найцінніше – дітей. Збирали речі наспіх, брали тільки найнеобхідніше. Хтось їхав до родичів в інші області, хтось – просто подалі від лінії фронту, не знаючи точно, куди саме.
Школа під обстрілами
У ті дні в Червону Долину зайшов підрозділ Збройних сил України. Військових потрібно було розмістити десь під дахом, де є мінімальний захист від осколків. Школа підходила ідеально – міцні стіни, великі приміщення. Їх розмістили в спортзалі.
Присутність військових мала б додавати впевненості – ось вони, наші захисники, вони тут, з нами. Але ворожі обстріли тільки посилювалися. Росіяни били по всьому – по житлових будинках, по інфраструктурі, по всьому, що траплялося на шляху їхніх снарядів.
І сталося неминуче – влучили в школу. Снаряди пробили дах, стіни, перетворили на руїни те, що будувалося десятиліттями. Актовий зал, де проходили урочисті лінійки, випускні вечори, концерти – зруйнований. Їдальня, де ще недавно діти сміялися за обідом – розбита. Спортивна зала, де проходили тренування волейбольних команд – пошкоджена настільки, що про відновлення не йшлося.
Зачепило і дитячий садок, розміщений неподалік. Маленькі стільці, яскраві іграшки, кольорові малюнки на стінах – все це опинилося під завалами. Садок також був зруйнований.
Розпорошення педколективу
Люди були по-справжньому налякані. Це був не страх у кіно, коли знаєш, що за хвилину все закінчиться. Це був глибинний, щемливий страх за своє життя, за життя близьких, за майбутнє, якого раптом могло не стати.
Директор Віктор Мушин разом з педагогами опинився перед вибором. Можна було просто розійтися, сказати: війна, не до навчання, зачинити умовну школу і чекати, коли все скінчиться. Багато хто так і зробив би – і ніхто не мав би права засуджувати. Адже життя важливіше за будь-яку роботу.
Але вони вирішили інакше. Так, вони їдуть з-під обстрілів – це єдиний розумний вибір. Але вони не припиняють працювати. Вони продовжують вчити дітей. Бо якщо діти не вчаться – вони втрачають рік, втрачають знання, втрачають майбутнє. А заради цього майбутнього і йде ця війна.
Вирішили їхати хто куди зможе. Одні – в Баштанку, районний центр, де здавалося безпечніше. Інші – в Новий Буг, де були родичі або друзі. Хтось – у Миколаїв, обласний центр. Були ті, хто подався до порту Південний біля Одеси. Частина педагогів виїхала до Вільнозапорізької громади на Новобужжі.
Важливий факт: жоден учитель не поїхав за кордон.
Уроки під обстрілами у Баштанці
Віктор Мушин спочатку переїхав до Баштанки. Тут здавалося спокійніше – місто далі від лінії фронту, є хоч якась інфраструктура, можна організувати онлайн-навчання.
Він знайшов житло, налаштував інтернет, підготував робоче місце – комп’ютер, камеру, мікрофон. І почав вести уроки онлайн. Діти підключалися звідки могли – хто з евакуації, хто з тих сіл, де ще залишалися мешканці і працював інтернет.
Але війна нагадала про себе і тут. Саме в той час по Баштанці вдарили ракетою – влучили в лікарню. Вибухова хвиля була настільки потужною, що в будинку, де Віктор вів онлайн-урок, вибило вікна. Але урок продовжувався – не можна ж кинути дітей, які чекають пояснень, які намагаються вчитися в цьому хаосі.
Люди, що проходили повз будинок, чули голосний чоловічий голос і дивувалися. Запитували в господарів:
– А що за чоловік у вашому будинку так голосно говорить?
І їм відповідали з усмішкою, в якій змішалися гордість і сум:
– Так то вчитель веде урок!
Ця коротка розмова говорить більше, ніж сотні офіційних звітів.
Вільнозапорізька громада: притулок і підтримка
Далі Віктор Мушин переїхав до Вільнозапорізької громади, в невелике село на Новобужжі. Це був новий етап евакуації, нова спроба знайти відносно безпечне місце, звідки можна продовжувати керувати школою і вчити дітей.
Те, що він там побачив, зворушило до глибини душі. Місцеві жителі ставилися до евакуйованих не як до тягаря, не як до вимушених гостей, а як до своїх. Вони надали Віктору з дружиною житло – просто так, не беручи жодної плати. Люди самі жили небагато, але ділилися всім, що мали.
Тут, у Вільнозапорізькій громаді, продовжувалася робота школи. Проводили навіть педагогічні ради – не формальні, а справжні, де обговорювали проблеми, планували навчальний процес, підтримували один одного. Хтось приїжджав особисто – хто міг дістатися, для кого дороги були відносно безпечні. Інші приєднувалися онлайн – через Zoom, через інші платформи.
Педколектив не розпався, не розчинився в евакуації. Вони залишилися командою, школою, хоч і без власних стін. Регулярно спілкувалися, координували дії, підтримували зв’язок з учнями та їхніми батьками.
Повернення до руїн
Коли Снігурівщину звільнили наприкінці листопада 2022 року, це була радість, змішана з тривогою. Радість – бо земля знову українська, бо можна повернутися додому. Тривога – бо що залишилося від цього дому?
Вчителі повернулися одними з перших. Не чекали, коли все відновлять, коли буде комфортно. Просто повернулися – бо це їхня земля, їхня школа, їхні діти.
І побачили те, що страшно було навіть уявити. Село Червона Долина лежало в руїнах. Пошкоджені будинки, розбиті дороги, всюди сліди від вибухів. А школа… Виплекана роками, обладнана з такою любов’ю і турботою школа перетворилася на купу каміння і покрученого металу.
Дитячий садок також лежав у руїнах. Яскраві фарби на стінах потьмяніли під шаром пилу і копоті. Іграшки, якими ще недавно гралися малюки, валялися серед уламків.
Можна було опустити руки, зламатися, сказати: все, кінець, неможливо нічого зробити. І знову ж таки – ніхто не мав би права засуджувати. Те, що створювалося десятиліттями, знищили за кілька годин. Як це відновлювати? Звідки брати сили?
Але педагогічний колектив не здався. Не здався Віктор Мушин, який бачив, як руйнується справа всього його життя. Не здалися вчителі, для яких ця школа була другим домом.
Уроки йшли онлайн. Інтернет працював нестабільно, світло часто вимикали, опалення не завжди було. Але уроки йшли. Діти вчилися, вчителі викладали. Це була їхня особиста перемога над тими, хто намагався знищити не лише будівлі, а й майбутнє української молоді.
Консультаційний центр: перший крок до відродження
Педколектив разом з однодумцями – батьками, активістами громади, волонтерами – створили в селі консультаційний центр. Знайшли приміщення, яке вціліло під час обстрілів, облаштували його мінімально необхідним.
Це був не повноцінний навчальний заклад – як могло бути інакше в таких умовах? Але це було місце, де діти могли отримати допомогу в освоєнні знань. Особливу увагу приділяли учням молодших класів – їм найважче дається онлайн-навчання, їм потрібен живий контакт з учителем, можливість запитати, показати, відчути підтримку.
Випускники також отримували допомогу – їх готували до незалежного оцінювання. Від результатів ЗНО залежало їхнє майбутнє, можливість вступити до вишу, отримати професію. І вчителі робили все можливе, щоб їхні учні не програли через обставини, які від них не залежали.
Часто доводилося їздити до Снігурівки, де вже було більш-менш стабільне електропостачання і працював інтернет. Це була небезпечна дорога – залишалися міни, траплялися обстріли. Але їздили – бо інакше неможливо було організувати повноцінну роботу.
Перші класи, облаштоані в Будинку культури
Навесні 2023 року керівництво Широківської громади вийшло на співпрацю з благодійним фондом. Це стало переломним моментом – з’явилася надія на те, що навчання можна організувати не лише онлайн і в консультаційному центрі, а повноцінно, очно, систематично.
Завдяки міжнародній підтримці вдалося реалізувати перший серйозний проєкт. Сільський будинок культури, який дивом уцілів під час обстрілів, вирішили пристосувати під освітній заклад. Це було непросте завдання – приміщення проєктувалося зовсім для інших цілей. Але альтернативи не було.
Облаштували три класи. Це була кропітка робота – підготувати приміщення, завезти меблі, обладнання, створити мінімально комфортні умови для навчання. Облаштували санітарну зону – без цього неможливо уявити сучасний навчальний заклад. Одну кімнатку виділили під дитячий садок – щоб найменші діти громади також мали де перебувати, поки батьки працюють.
Важливу роль у цьому процесі відіграла співзасновниця фонду Ганна Новосад. Ця жінка не просто давала гроші – вона занурювалася в проблеми громади, розуміла специфіку ситуації, допомагала знаходити оптимальні рішення. Партнерські зв’язки з нею були тісними – це була справжня співпраця, а не формальна благодійність.
Робота тривала. Побачивши, що перші три класи працюють, що діти приходять, що можна організувати нормальне навчання, вирішили розширюватися. Підготували ще три класні кімнати, повністю зайнявши приміщення будинку культури. Культурні заходи тимчасово відійшли на другий план – освіта була важливіша.
З 1 вересня 2023 року тут змогли розпочати навчання в шести класах. Запрацювала змішана форма навчання – частина предметів онлайн, частина очно. Це дозволяло оптимізувати процес, враховувати різні обставини – наявність вчителів, стан інтернет-зв’язку, безпекову ситуацію.
Діти знову пішли до школи. Не до тієї, просторої і сучасної, якою вони пишалися раніше. Але до школи – де є вчителі, де є однокласники, де можна вчитися, спілкуватися, жити нормальним дитячим життям.
«Топчик»
На допомогу молодшим класам прийшов інший благодійний фонд. Якщо старші діти могли певною мірою адаптуватися до складних умов, то малечі потрібні були особливі умови – тепло, затишок, відчуття безпеки.
За кілька місяців було створено тимчасовий освітній простір – модульну школу. Це були спеціальні конструкції, які можна швидко змонтувати і які мають всі необхідні умови для навчання. Школу назвали «Топчиком» – ласкаво, по-домашньому, з тією теплотою, яку жителі села зберегли попри всі випробування.
Відкриття відбулося в жовтні за участю міністра освіти і науки України Оксена Лісового та голови Миколаївської обласної військової адміністрації Віталія Кіма. Це була подія не лише для громади – це було визнання на державному рівні тієї величезної роботи, яку проробили місцеві вчителі і активісти.
Найменші учні стали одними з перших, хто повернувся до повноцінного очного навчання п’ять днів на тиждень.
У «Топчику» було все необхідне. Тепло, сучасне обладнання і навіть спеціальний майданчик для велосипедів – щоб діти могли приїжджати до школи на власному транспорті, що так люблять робити сільські школярі.
Модульна школа стала символом відродження. Вона показала: навіть коли все зруйноване, можна створити нове.
Міні-буфет у стилі Гаррі Поттера
Залишалася ще одна проблема – харчування дітей. Їдальня була зруйнована, відбудувати її швидко не було можливості. А діти потребували гарячого харчування, особливо взимку, коли школа працювала весь день.
І тут ініціативу взяли самі школярі. Вони дізналися про обласний конкурс проєктів і вирішили взяти участь. Підготували презентацію, розрахунки, показали, як саме хочуть облаштувати простір для харчування. І виграли – отримали грант у розмірі 5000 доларів.
Ці гроші пішли на облаштування міні-буфета. Але не звичайного, нудного, а в стилі Гаррі Поттера – улюбленого героя багатьох дітей.
Проєкт виконали учні разом з учителями. Це була їхня власна перемога, їхній внесок у відбудову школи.
Учителі теж не сиділи склавши руки. Разом з благодійним фондом «Янголи спасіння» двічі отримали гранти по 5000 доларів на спільні проєкти. Ці кошти пішли на облаштування зали, де можна розігріти їжу і поїсти.
Уроки Червоної Долини
Історія Червонодолинського ліцею – це більше, ніж історія однієї школи. Це урок для всієї країни.
Урок про те, що війна може зруйнувати будівлі, але не може зруйнувати волю людей до життя, до навчання, до майбутнього.
Урок про те, що справжня освіта – це не сучасні комп’ютери і кондиціонери (хоча вони, звісно, важливі), а вчителі, готові працювати в будь-яких умовах.
Урок про те, що громада, яка тримається разом, може пережити будь-які випробування. Фермери, які допомагають школі. Волонтери, які шукають ресурси. Батьки, які підтримують учителів. Діти, які не втрачають бажання вчитися. Усі разом вони сильніші за будь-яку руйнівну силу.
Урок про те, що міжнародна підтримка – це не абстракція, а конкретна допомога конкретним людям. Благодійні фонди, які профінансували облаштування класів. Ганна Новосад, яка не просто дала гроші, а стала партнером. Модульна школа «Топчик», яка з’явилася завдяки міжнародним донорам. Все це – реальна підтримка, яка рятує майбутнє українських дітей.
І головний урок – про те, що поки є люди, які не здаються, Україну неможливо перемогти. Віктор Мушин і його колеги доводять це щодня своєю роботою. Вони не виголошують патріотичних промов, не пишуть маніфестів. Вони просто вчать дітей. І цим вони роблять більше для майбутнього країни, ніж тисячі популістів.
Ігор НОВІКОВ.
