Щонеділі на площах українських міст збираються люди з плакатами, прапорами та фотографіями. Вони виходять на акції підтримки військовополонених і безвісти зниклих. Серед дорослих — матері, дружини, сестри. Але інколи там можна побачити й зовсім маленьких дітей, які ще не до кінця розуміють слово “війна”, проте дуже добре знають, що означає слово “тато”.
Серед учасників таких акцій — п’ятирічна Олександра. Вона приходить сюди разом зі своєю мамою. У маленьких руках дівчинка тримає паперове сердечко. На ньому прості, але такі болючі слова: “Я хочу знати де мій татусь”.
Її тато — Віталій Гурзмаза. Захисник України, який зник безвісти 27 березня 2025 року на Сумщині, у районі села Водолаги. Відтоді для родини почалося життя між надією і болем, між очікуванням новин і щоденними молитвами.
Олександра ще зовсім маленька. Вона не говорить про політику чи фронт. Але коли стоїть на акції поруч із мамою, міцно тримаючи сердечко, здається, що її тихий дитячий голос чує весь світ.
Вона дивиться на дорослих, на плакати з фотографіями, і, можливо, думає лише про одне — коли ж її тато повернеться додому.
Для дітей час тягнеться особливо довго. Один рік для дорослого — це сторінка життя. Для дитини — ціла маленька вічність. За цей час Олександра підросла, навчилася писати своє ім’я, стала трохи старшою. Але головне бажання залишилося незмінним — обійняти тата.
Акції підтримки — це не лише про плакати й гасла. Це про пам’ять і надію. Про те, що за кожним прізвищем у списках безвісти зниклих стоїть родина. Стоїть дитина, яка чекає.
І коли серед натовпу стоїть маленька дівчинка з сердечком у руках, стає особливо зрозуміло: ця війна — не тільки про фронт. Вона про родини, які щодня живуть очікуванням.
І поки Олександра тримає своє сердечко з написом “Я хочу знати де мій татусь”, ця надія живе. Бо найбільша мрія маленької дитини — щоб тато повернувся додому
