Портрет людини, яка обрала шлях стійкості
Є люди, яких помічаєш одразу — не через гучні слова чи показну активність, а через те особливе випромінювання спокійної сили, яке відчуваєш навіть від короткої розмови з ними. Станіслав Іванович Барта — саме така людина. Йому йде 81-й рік, і він щодня пробігає від п’яти до семи кілометрів вулицями Миколаєва. Іноді — до дванадцяти. Просто тому, що так треба. Тому що рух — це його філософія, спосіб існування і, як виявилося, порятунок.
Станіслав Іванович народився у Снігурівці. З дитинства він був із тих, кому тісно в одному захопленні: у школі займався різними видами спорту, ходив до драматичного гуртка, танцював. Жива, допитлива натура шукала себе скрізь і знаходила.
Була велика мрія — стати льотчиком. Після школи він вступав до льотного училища і не пройшов за конкурсом лише на пів бала. Не через погані знання — оцінки були дуже високі. Просто так лягли обставини. Приймальна комісія певний час не повертала документи — на випадок, якщо хтось із зарахованих відсіється. Але не відсіявся ніхто. А вдома тоді було важко: хворіла мама, померла бабуся, обидва брати служили у війську. Не час і не місце було для зайвих нарікань.
Коли прийшла пора, пішов служити сам — проходив службу в Німеччині. Повернувся — і захворів. Хвороба вчепилася міцно, постійний головний біль став супутником на довгі роки. Попри це вступив до Миколаївського педагогічного інституту — заочно, бо хвора мати не могла утримувати сина-студента, і він одночасно працював.
Спочатку викладав у школі, потім перейшов до райкому комсомолу. А невдовзі його умовили очолити будинок піонерів у рідній Снігурівці. У ті роки такі заклади були справжнім центром дитячого життя — місцем, де після уроків можна було стати ким завгодно: танцюристом, шахістом, туристом, фотографом. Станіслав Іванович прийняв керівництво закладом, у якому на той момент діяло лише чотири гуртки. Коли ж за кілька років його запросили на іншу посаду, після нього залишалося двадцять два гуртки. Снігурівців тоді побоювалися суперники на обласних змаганнях — особливо в бальних танцях і шахах. Діти займалися туризмом, авіамоделюванням, фотографією, навіть філателією. Будинок, за його власним висловом, гудів, як вулик. Лише на тренування з боротьби до тренера Сергія Зіньковського щоразу приходило не менше сотні дітей.
Та поки заклад процвітав, сам директор страждав. Хвороба не відступала, і тоді він вирішив діяти — не чекати милостей від медицини, а взяти себе в руки буквально. Почав бігати, щодня. Спочатку зовсім маленькі дистанції. Але наступного дня пробігав уже трохи більше. Так обережно навантажував свій організм і став помічати: поступово дихати ставало легше, біль слабшав. Він знову збільшував навантаження — і одного дня зрозумів, що біль минув. Покращився кровообіг, зміцнів організм. Перемога над власним тілом виявилася можливою — і вона стала однією з найважливіших у його житті.
Доля кілька разів міняла його маршрут — не за його бажанням, а тому що він був потрібен там, де гостро відчувалася потреба в людині діяльній, здатній збирати навколо себе хороших фахівців.
Довелося працювати інспектором у справах неповнолітніх в органах МВС. Там він часто виступав перед дітьми і дорослими — і його слухали. Не тому що зобов’язані, а тому що було цікаво і повчально. Він багато їздив по району, справ було багато і він чітко бачив, де йому потрібно докласти зусилля.
Згодом знову отримав пропозицію – на цей раз кликали очолити службу дільничних. Погодився, хоч знав – на новій посаді на спокійні будні і навіть вихідні дні марно сподіватися: рейди, облави, боротьба із самогоноварінням…
Роки бігли вперед. На пенсію вийшов у чині майора МВС — але «вийшов» аж ніяк не означало «зупинився».
Переїхавши до Миколаєва ближче до доньки, він і тут не змінив звичок: режим, пробіжки, активне життя.
А потім прийшла війна…
Станіслав Іванович зрозумів одразу: це виклик не лише для держави, а для кожного громадянина особисто. І своє завдання він побачив чітко — показувати приклад стійкості. Пересів на велосипед, долучився до волонтерства. У перші дні, коли в Миколаєві готували і роздавали їжу тим, хто її потребував, він був поруч — допомагав, розвозив, підтримував. Коли в місті виникли серйозні проблеми з водою і люди розгублювалися, він був серед тих, хто не давав упасти духом.
А тепер вирішив приєднатися до волонтерської групи гуманітарного центру «Їжа життя». Він уже знає, чим там займеться. Життя багато чому його навчило. Він багато читав, відвідував спеціальні курси. Тепер прийшла пора застосувати свої життєві знання. І найперше – бути особистим прикладом. Адже в такий спосіб найкраще переконати людину не падати духом, якщо тривожно, важко і здається, що сил замало, що їх не вистачить.
Знайомі, які зустрічають Станіслава Івановича на вулиці або спілкуються з ним, кажуть: навіть коротка розмова з ним приносить полегшення. Він і сам навчився, і інших вчить, як знімати стрес — не таблетками і не скаргами, а дією. Каже просто і твердо: розмови про болячки шкодять здоров’ю, а активність рятує від сумних настроїв і стресів. Сам живе саме так й іншим настійно радить бути переконаними оптимістами.
Його улюблений вислів — «Те, що нас не вбиває, робить нас сильнішими. Життя вчить» — це не просто цитата. Це автобіографія в одному реченні. Недобраний пів бала до мрії, хвороба, яку здолав бігом, десятиліття відповідальної роботи, війна на порозі — і він досі в русі. Щодня. По п’ять, сім, дванадцять кілометрів.
Йому за вісімдесят. І він — живий доказ того, що вік — це не причина зупинятися.
Ігор Новіков,
Редактор газети «Вісті Снігурівщини.
