Я сьогодні побувала в селі Тамарине Снігурівської ОТГ Баштанського району. Не на екскурсії. Я приїхала, щоб поспілкуватися з тими, хто платить найвищу ціну за нашу свободу — родинами військовослужбовців. Прийшло понад 20 родин. Серед них — родини загиблих героїв, зниклих безвісти, військовополонених та діючих воїнів. Це були переважно жінки. Мами. Дружини. Ті, хто щодня живе між страхом і надією. Ті, хто заслуговує на повагу і підтримку.
А що вони отримують? — Ліків немає — Аптек немає. — Дістатися до лікаря чи оформити будь яку довідку — 1000 гривень за поїздку до Снігурівки. — Пенсія — 3500 грн. — Тонна вугілля — 10-12 тисяч. — Допомоги — нуль.
Раніше люди отримували виплати за паї, могли якось зібратися і купити дрова, вугілля на зиму. Тепер — поля заміновані, орендарі мовчать, грошей нема. Село лишилось сам-на-сам з бідою.
Шановні представники обласної влади, Департаменту соціального захисту, Департаменту охорони здоров’я, керівництво Снігурівської ОТГ, ОВА, голови районних адміністрацій!
Вимагаємо:
1. Забезпечити регулярні виїзди мобільних аптек у віддалені громади, включно з селами, де проживають родини військових. Люди не можуть фізично чи фінансово дістатися до найближчої лікарні. Це — питання життя.
2. Запровадити окремі механізми адресної допомоги родинам військових — із забезпеченням дровами, твердим паливом чи компенсаціями на опалення.
3. Проводити системні виїзди соціальних служб і медиків у найвіддаленіші громади — не лише туди, куди зручно приїхати по асфальту, а туди, де реально потрібна допомога.
4. Переглянути логістику надання гуманітарної допомоги та державних програм: чому на папері є, а на практиці — села виживають самі?
Війна — не лише на передовій. Вона в кожному домі, де чекають.
Марія Коцарь
