Зі своїм майбутнім чоловіком Олександра познайомилася в інтернеті, коли закінчувала дев’ятий клас. Обоє родом із Буковини. Місяць переписувалися, а далі вирішили жити разом у будинку Івана. Згодом хлопець освідчився.
Школяркою Олександра була творчою: любила співати й танцювати.
– Я взагалі планувала закінчити одинадцять класів та піти вчитися на юриста. А закінчила дев’ять, бо почала з ним жити, – розповідає дівчина.
Подорослішати так швидко змусило саме життя, розмірковує Олександра. У сім’ї дівчини не все було добре. Свого батька вона не знає: мати покинула його ще до народження доньки – він наполягав перервати вагітність.
Коли Олександрі було три роки, в неї з’явився вітчим. Дуже швидко він почав випивати, а відтак – бити дружину. Від психологічного та фізичного насильства потерпала й дівчинка. У 2009 році народилася сестричка Віка, але ставлення вітчима ані до рідної дитини, ані до Олександри не змінилося.
– Ми були в дуже складній ситуації. Разом із бабусею зверталися в поліцію, хотіли через юстицію виписати його з будинку (зняти з обліку через сільську раду), але мати досі не хоче покинути свого чоловіка-кривдника. Стоїть за нього горою, хоча я не знаю чому, – з сумом говорить Олександра.
Двічі в одну річку
Олександра знала, що до стосунків із нею її чоловік був одружений і мав маленьку доньку. Шлюб тривав недовго, а від дитини Іван відмовився.
Перший раз Іван підняв руку на Олександру в день освідчення. Дівчина одразу хотіла піти від нього, боялась повторення насильства, яке вже переживала раніше в батьківському домі. Іван перепросив, і вона пробачила.
Через пів року історія повторилася. Чоловік почав зневажливо ставитися до Олександри, наказував виконувати хатню роботу та готувати їсти. А вечорами знову почав її бити. Іноді дівчина давала відсіч, проте ставлення чоловіка не змінювалося.
Народження дитини та переїзд
Олександра завагітніла. Дитину хотіла, а от її чоловік – ні.
– Під час вагітності його ставлення до мене було жахливим. Нещодавно я дізналася, що тоді він мене зраджував. Днями не з’являвся вдома, взагалі нічим не допомагав, все було на мені, – розповідає дівчина.
Народження дитини ситуації не змінило. До того ж, дівчина зрозуміла, що чоловік надто піддається впливу своєї матері. Її слово було для Івана законом.
Саме тому дівчина вмовила чоловіка переїхати до Миколаєва. Винаймати квартиру стали вже з дитиною – гроші надсилала бабуся Олександри, яка живе за кордоном.
До міста Олександра забрала й молодшу сестру Віку – якомога далі від батьківського дому, де обидві потерпали від насильства. Мати була не проти. Стали жити вчотирьох, завели кота.
– Я сподівалася, що все зміниться, але стало ще гірше, – дівчина намагається дібрати потрібні слова, аби описати наслідки переїзду.
Чоловік взагалі припинив звертати увагу на дружину та свого маленького сина. Більшість часу проводив із друзями.
– Спершу, здавалося, все було добре. А далі – ставлення як до пса, як до прислуги. Я, бувало, не встигала очі відкрити зранку, як уже летіло «те зроби, те зроби». Найгірше – постійні крики перед дітьми (сестрі Віці тоді було дванадцять років) і, звісно, погрози, – продовжує Олександра.
Малюк Олександри зростав, а її чоловік так і не проявляв батьківської турботи. Бувало, посеред ночі, коли дитина плакала, кричав на дружину, дорікаючи тим, що вона погана мати.
Виклик поліції та знайомство з мобільною бригадою
Пара домовилася: за оренду квартири сплачуватиме бабуся, а за комунальні послуги – Іван. Та коли настав час сплачувати рахунки, він заявив, що грошей нема. Одного разу прийшовши додому, почав штовхати дружину та дуже побив їхнього кота, налякавши молодшу сестру Олександри. Агресія тієї ночі змусила викликати поліцію. Кіт після знущань не вижив.
– Після того чоловік вдома більше не з’являвся. Він, звісно, телефонував, перепрошував, говорив, що люди змінюються та що йому дуже важко без нас. Але я остаточно вирішила не продовжувати ці стосунки, – впевнено говорить Олександра.
Наступного дня після виклику поліції у двері Олександри постукали спеціалісти мобільної бригади соціально-психологічної допомоги.
– Коли працівники мобільної бригади зайшли до квартири, я дуже запанікувала, оскільки подумала, що це соціальна служба, – ділиться Олександра. Дівчина спершу боялася, але в ході розмови напруга зникла.
– Знайомство з такими фахівцями для мене – дуже корисний досвід. Тим паче я давно хотіла піти до психолога, – ділиться Олександра. – Я приїхала до Вадима (психолога), він мене одразу зустрів, ми добре поспілкувалися. Говорила з ним і моя сестра, після чого Вікуся навіть почала читати книжки, – сміється дівчина.
Психолог, який входить до складу бригади, час від часу телефонує дівчині, цікавиться, як у неї справи та чи не турбує її колишній чоловік.
Робота мобільної бригади соціально-психологічної допомоги
Мобільна бригада знаходиться в обласному центрі соціально-психологічної допомоги, де є ігрова кімната для дітей, тому відвідування психолога ще більше розслабило і заспокоїло Олександру та її сестру.
– Там гарне місце, навіть сестра кілька разів говорила, щоб ми ще поїхали туди. Там парк, багато дітей, досить спокійно, – розповідає дівчина.
Унікальність мобільних бригад полягає в тому, що їхні спеціалісти надають соціально-психологічну підтримку постраждалим за місцем перебування. Також вони роз’яснюють постраждалим від насильства про їхні права та можливості отримання допомоги.
Спеціаліст із міського центру складає акт оцінки потреб, дізнається, чи є небезпека для дітей тощо. Ключова місія працівників мобільної бригади – заспокоїти постраждалих. Вони пропонують психологічну підтримку та консультації потерпілим від домашнього насильства під час очного консультування.
– Ми також надаємо інформацію про місця тимчасового проживання та відповідаємо на запитання під час бесіди. Але ключове – заспокоїти, – наголошує фахівчиня з соціальної роботи Наталя.
Бувають випадки самозвернення. Люди знаходять контакти мобільної бригади в інтернеті. Тоді фахівці надають телефонні консультації та психологічну підтримку онлайн.
Коли мобільна бригада приїжджає на виклик, то сім’ї, зазвичай, намагаються вдати, наче все добре. Переважно це відбувається, коли кривдник удома. У випадку Олександри сталося навпаки: чоловіка вдома не було.
– Саша – молодець, вона не пускає його в дім. Ми їй також порадили цього не робити. Адже як відбувається насильство? Спочатку людина кричить, потім може вдарити щось неживе, далі – живе, а наступною могла бути вже дівчина. Після кота він міг скривдити і її, – говорить Наталя.
Життя налагоджується
Життя Олександри потроху повертається до норми. У місті їй подобається, тут спокійно, є більше можливостей для дітей. Олександра рада, що їй вдалося поїхати з дому та забрати сестру. З мамою дівчина не спілкується. Планує оформити опікунство над сестрою та утрьох, разом із сином, переїхати до бабусі за кордон. На питання, чи не важко самій із дитиною, ствердно відповідає: ні.
– Хлопчик у мене спокійний та чемний, – каже Олександра й милується малюком.
Вона радить жінкам, дівчатам краще пізнати свого партнера до того, як розпочинати спільне життя під одним дахом чи одружуватися. Рішення швидко з’їхатися з чоловіком вважає однією з причин своїх подальших проблем. Розривати стосунки потрібно за перших проявів насильства, адже люди не змінюються, переконана Олександра. Зараз вона бачить й інші мотиви, чому хлопець нею зацікавився.
– Бабуся з-за кордону надсилала посилки з речами, продуктами, грошима. Гроші я завжди віддавала йому, у всьому собі відмовляла, інакше – істерики та образи, – обурено згадує Олександра.
Працівники мобільної бригади соціально-психологічної допомоги задоволені спільною роботою з Олександрою. До них звернулася дівчина, яка не знала, куди себе подіти й була дуже наляканою. Нині вона спокійна та впевнена. Сестра Олександри, Віка, усміхається – це теж цінний здобуток. Перший етап допомоги родині завершений. Попереду в Олександри психологічна терапія, яка допоможе усвідомити саму себе, свої інтереси та потреби.
(Історія записана з вуст постраждалої).
Публікацію підготовлено на основі інформаційного матеріалу, наданого UNFPA Україна.
Інформаційний продукт підготовлено у межах співпраці UNFPA та ГО «Інноваційні соціальні рішення» за фінансової підтримки Гуманітарного фонду для України (UHF), погляди та рекомендації, викладені у цій публікації, належать авторам(-кам) і не обов’язково відображають офіційну політику чи позицію UNFPA, ГО «Інноваційні соціальні рішення» або Гуманітарного фонду для України.
