Історія родини Омельчуків із Баштанщини: самозайнятість, трудове виховання та незламність українського села в час великої війни
Народження надії в передчутті біди
Коли в родині Омельчуків народився третій син, ніхто й гадки не мав, що до страшної війни з боку Росії залишилося лише три роки. Тарасик для тата і мами був несподіваним подарунком — і хвилювання були радісними. Але радість не скасовує відповідальності, а сімейна ситуація вимагала відповідального бюджету.
Таких родин в Україні — сотні тисяч. Живуть на землі, яку люблять. Не рвуться до міста, не шукають легкого хліба. Будують, сіють, виховують дітей і вірять, що все буде добре. А тоді — війна. І виявляється, що саме такі родини, вкорінені, працьовиті, із живою пам’яттю про дідівські ремесла, — стають опорою країни.
Село на березі Інгулу — не просто адреса
Віддалене село на Баштанщині манило до себе відпочивальників не тільки з райцентру, а й з Миколаєва та Кривого Рогу. Тут недалеко сучасна база відпочинку — «Райський куточок». І ця назва не була перебільшенням: природа берегів річки Інгул справді відповідала їй сповна.
Сюди приїжджали відпочивати на дорогих машинах. Але з сільських жителів знайшли тут робочі місця лічені одиниці. В основному тут живуть одноосібники, котрі взялися господарювати на ділянках, отриманих як пай під час земельної реформи. Земля є — а ринку праці, по суті, немає.
Микола Омельчук обробляв земельну ділянку своєї матері Галини. Дружина охоче пішла б працювати, коли підріс найменший, — та робочих місць у селі немає. Тому — домогосподарка. Але не та домогосподарка, яка «просто вдома». Та, яка тримає дім, виховує синів, передає їм уміння і любов до праці.
Дім, де ростуть таланти
Дім звели добротний ще у перші роки після весілля. Виїжджати не хотілося. Діти почувалися тут чудово — ростуть талановитими, ніби сама природа вчить їх, виховує, розкриває свої таємниці. Річка, поля, ліси — кращого класу не знайти.
Але дітям потрібна і формальна освіта. Школи в селі немає — возять дітлахів до райцентру шкільним автобусом. І все одно в сім’ї ніхто нікуди з рідного куточка виїжджати не хоче. Бо тут — коріння.
Тому Микола вирішив братися заробляти кошти для сімейного бюджету, пригадавши дідусеву науку: розвів пасіку, продає мед. А ще дід навчив будувати і ремонтувати пічки та грубки для опалення осель — адже село не газифіковане. Два давніх ремесла, передані через покоління, годують сім’ю і сьогодні.
І все ж розуміли: буде важкувато, як діти підуть здобувати професії у міста. Але синів виховали не так, щоб вони чекали на легке.
Юрко: від пластиліну до зубного техніка
Першим після одинадцяти класів поїхав учитися Юрко — старший. Він не був відмінником у школі, але став відомим своїми здібностями: міг виліпити будь-яку людину чи тварину. Коли був малим — ліпив із пластиліну, потім бабусі почали купувати йому спеціальну глину, бо побачили у хлопчини чималий талант.
Про ці перемоги в конкурсах писали навіть у місцевій газеті. Рідня пишалася. Але Юрко не зупинився на похвалах — він думав про майбутнє.
Коли дійшла справа обирати спеціальність, Юрко сказав рішуче:
— Поїду у Львів, там є фаховий коледж. Хочу вивчитися на зубного техніка. Два роки навчання — і піду працювати!
Батьки занепокоїлися одразу — не через вибір, а через гроші:
— За навчання платити треба і за житло. А ще ж щось їсти, в щось одягатись…
Юрій відповів по-дорослому, без нарікань:
— Я буду вчитися і у вільний час працювати.
І тут несподівано вступив до розмови Сергій, середній брат:
— Так ми Юркові будемо висилати «Новою поштою» домашні продукти. Все молочне — сир, масло, вершки — це від мене. Обіцяю.
Обіцянка була серйозною. Бо Сергій уже на той час мав власне невелике господарство. Але про це — далі.
І став Юрко студентом. Згодилася бабусина і мамина наука. Раніше він трохи дратувався, коли його привчали варити різні страви і навіть братися до випічки. Та як усе це знадобилося у самостійному житті! Продукти з села надходять регулярно, він сам готує — і завжди ситий.
Здібності студента помітили одразу. Щойно почалися практичні заняття — його запросили по кілька годин поза заняттями працювати у приватній клініці. З’явився підробіток. Юрко не просить у батьків зайвого — він заробляє сам.
Сергій: від кози Мані — до двох корів
Сергій — середній. Торік закінчив дев’ять класів і, маючи бажання продовжувати освіту, вирішив рік присвятити улюбленій справі. Бо улюблена справа в нього — серйозна.
Історія почалася, коли він був ще зовсім малим. Якось підійшов до батьків і сказав не по-дитячому:
— Подаруйте мені козу Маню. Козу я буду доглядати, її доїти, молоко продавати…
Тато Микола не вірив своїм вухам:
— Ну і хитрун у нас синок! А далі що?
— Буду збирати гроші і куплю собі корову.
— Он воно що, самостійним вирішив бути?
— Так, я також всю сім’ю буду молочними продуктами забезпечувати, — запевнив Сергій.
Мама Галина мовчки посміхалася. Нарешті Микола повернувся до неї:
— То що, мамцю, віддамо одну козу в синове господарство?
— Хай вибирає: Маню чи Ганю?
— Маню!
І почав Сергій чаклувати біля кози. Вона в нього була нагодована, чиста, вчасно видоєна, дала приплід. З’явилися постійні покупці на молоко, вершки, сир, масло. Сепаратор допомогла придбати бабуся — економила з пенсії, щоб підтримати внука.
Через два роки Сергій купив корову. А коли закінчив дев’ять класів — мав їх уже дві. Як дорослий, самостійно заготовляв корми. Батько допоміг прибудувати до хліва окреме приміщення. Там — чистота, порядок, організована праця. Всі знання про догляд за коровами Сергій здобував з інтернету, ретельно вів щоденні записи.
Мама Галина всі ці роки хвилювалася. Сусідка донесла їй, що однокласники насміхаються з Сергія. Боялася, щоб не травмували хлопця психологічно. Але він тримався — бо знав, що робить правильно.
Коли з редакції місцевої газети прийшов кореспондент із проханням поговорити і про Сергія, мама відповіла чітко:
— Не треба про нього писати. Змужніє — тоді!
Вона розуміла: слава передчасна — шкідлива. Хай спочатку доведе ділом.
Визнання, яке заробляється ділом
Поступово в селі Сергій завоював повагу. Коли приїхав із Кривого Рогу чоловік, щоб знайти людину для заготівлі молока на завод, усі сільчани в один голос вказали на Сергія.
Лише один місцевий одноосібник спробував заперечити — хотів на це місце влаштувати свою дружину:
— Та що той підліток розуміє?
Але сільчани мудро порадили приїжджому:
— Підіть до обох та подивіться, хто як господарює, — тоді й вибирайте.
Одноосібник такого повороту не сподівався. У нього вдома застали нечищений хлів, бруд, безлад.
А у Сергія — мов у лабораторії: корівки чисті, посуд вимитий, сохне на столику. Якісь препарати і пристрої, записи кожного дня… Ніби молодий ветеринар-дослідник.
Прийняли Сергія заготівельником — незважаючи на молоді роки.
Коли мама дізналася, зустріла сина непомітною сльозою — від радості. А тато привітав по-чоловічому: простягнув руку. Без зайвих слів. Це — найвища оцінка.
*
Тарасик: майбутній художник
Поруч стрибав другокласник Тарасик. Коли всі раділи за Сергія, хтось жартівливо запитав у найменшого:
— Ну а ти як гроші будеш заробляти?
Відповідь отримали серйозну:
— Буду картини малювати. Оце все намалюю, — сказав, показавши руками на увесь простір навколо рідного села.
В тому жесті — весь Тарасик. І весь цей край. Не місто десь далеко, не чужина — а ось це поле, ця річка, ці пагорби. Його світ. Його тема. Його майбутнє полотно.
Що тримає село — у час, коли все хитається
Родина Омельчуків — не виняток. Таких сімей в українському селі є. Не багато — але є. І саме вони стають точками опори в час, коли все навколо розхитане війною.
Що їх тримає? Не субсидії і не гранти. Їх тримає передана через покоління культура праці. Дідусева наука про пічки і пасіку. Бабусина економія, яка допомогла купити сепаратор. Мамина мудрість, що не дозволила зламати хлопця передчасною публічністю. Батькове рукостискання замість тисячі слів.
Їх тримає те, що в кожній дитині побачили не тягар, а людину зі своїм даром. Юрко ліпить — і це стає професією. Сергій любить тварин — і це стає господарством. Тарасик малює — і це вже зараз мова, якою він говорить зі світом.
У час великої війни Росії проти України маленькі села на Миколаївщині опинилися в зоні постійної небезпеки. Баштанщина — близько до фронту. Але люди не всі виїхали. Хтось лишився, бо немає куди. Хтось — бо є кому тут бути потрібним. А хтось — просто тому, що це їхня земля. І крапка.
Самозайнятість сільської родини — це не примітивне виживання. Це модель. Модель, у якій немає зайвих людей, немає утриманців духу. Є батько-бджоляр і пічник. Є мати-господарка, яка вчить дітей готувати і любити рідний дім. Є старший брат, якому надсилає молодший сир із села. Є середній, що тримає слово, дане ще підлітком. І є найменший — з очима, що вже бачать картини.
Замість епілога: про відродження
Відродження українського села не починається з великих проєктів і державних програм. Воно починається з маленького хлопчика, який просить подарувати йому козу. З дідусевого уміння, що передається онукові. З бабусиної пенсії, зекономленої заради сепаратора.
Воно починається з того, що хтось лишається. Не тому, що не може поїхати, — а тому, що вибирає залишитися. Щоб доглядати землю, виховувати дітей, зберігати живу пам’ять про те, як треба жити.
Родина Омельчуків — це Україна в мініатюрі. Країна, яка вміє болісно переживати удари і знаходити сили знову вставати. Не завдяки гаслам — а завдяки тому, що маленький Тарасик вже знає: він намалює оце все. Ось цей простір. Цю річку. Це небо.
Поки є такі діти — є і майбутнє.
Ігор Новіков, редактор газети «Вісті Снігурівщини».
