У Снігурівці її знають усі. Тетяна Бочарова давно стали символом того, що можна вистояти навіть тоді, коли війна забирає найдорожче. Самі про себе такі жінки, як вона, кажуть просто: живуть постійно між небом і землею, бо не знають напевно, живі їхні рідні чи загинули. І в цьому «не знаю» – уся суть їхнього щоденного випробування.
Досвід, здобутий у горі
Тетяна Бочарова проходить свій власний нелегкий шлях. Війна розлучила її з чоловіком і з братами, а поруч – хвора мама, у якої, за словами дочки, в очах постійно стоять сльози за синами і за тим мирним життям, яке забрало російське вторгнення.
Коли Снігурівку окупували, родина ухвалила рішення: Тетяна повинна вивезти сина Владислава, якому тоді було лише 19 років, на неокуповану територію. Чоловік Тетяни Сергій залишився вдома, у місті лишилися й мама Валентина та її чоловік Алік, який хоч і не був батьком дітей Валентини, але ставився до них, як до рідних.
Сергій під час окупації потрапив у руки російських загарбників і пережив тортури – йому викручували пальці, намагалися їх вирвати. Він усе витримав. Місто звільнили, а через два роки Сергія мобілізували. Тетяна повернулася додому в січні 2025 року. Чоловік тим часом служив і переживав, що вони так і не встигли офіційно зареєструвати шлюб. Для Тетяни, яка бачила, як добре Сергій ставиться до її сина від першого шлюбу, це ніколи не було головним – вона вважала, що найважливіше жити у злагоді та взаємній повазі. Та й хто тоді міг уявити, що попереду – війна, здатна змінити долю кожного?
Сергій усе ж хотів оформити шлюб офіційно, але часу не вистачало. Через сім місяців служби він опинився серед тих, кому належало йти на передові позиції – «на нуль», як кажуть військові. Там він пробув 11 днів, щодня телефонував Тетяні. Був травень 2025 року, ситуація складалася важка: на позиції закінчувалися їжа і вода, були поранені й загиблі.
Тетяна намагалася допомогти звідси – дзвонила командиру, телефонувала на гарячу лінію. Потім Сергій повідомив, що бійцям дали координати для виходу. 19 травня він зателефонував востаннє. Відтоді – жодної звістки.
Прийняти це Тетяні було нестерпно важко. Разом вони із Сергієм прожили більш ніж вісім років, але за документами вона офіційно залишалася йому чужою людиною. Проте це був її чоловік, і вона продовжує його чекати й шукати. Тетяна не змирилася з обставинами – звернулася до суду. Процес тривав чотири місяці, і суд підтвердив те, що й так усі в місті знали: Сергій і Тетяна були сім’єю.
Але й ця перемога не поклала край випробуванням родини. Старший брат Тетяни, відомий у Снігурівці футболіст Федір Теслюк, передчасно помер. А молодший брат, Євгеній Теслюк, 1 січня 2025 року також зник безвісти на фронті. Удома на нього чекають дружина і четверо дітей.
Мама хворіє, і кожна тривожна звістка болем відгукується в її серці. А Тетяна, дбаючи про маму, водночас невпинно шукає зниклих безвісти – і своїх рідних, і рідних тих людей, які звертаються до неї по допомогу. Вона освоїла всі можливі шляхи пошуку: знає, до яких інстанцій звертатися, як використати можливості інтернету. Досвід, здобутий у власному горі, тепер служить іншим.
Тетяні 43 роки, вона працює кухарем у будинку для людей похилого віку в Снігурівці. А у вихідні вона завжди в русі – організовує акції, допомагає тим, хто цього потребує. Вона – заступник голови ГО «Снігурівьке об’єднання ветеранів війни та їх родин «Разом ми сила». Поле її діяльності починається з м. Снігурівка. Лідер організації Марія Коцар проживає в сільській місцевості. І цей нюанс додає їм можливостей охопити своєю солідарністю більше земляків, які чекають своїх рідних з невідомості чи з полону.
Кожної суботи Тетяна разом з однодумцями виходить на акції нагадування. Кожен крок, кожне слово, сказане вголос, може бути почуте кимось, хто допоможе знайти їхніх рідних і близьких та повернути їх додому. Вони в це вірять і не втомлюються продовжувати свою боротьбу.
Поруч із Тетяною в акціях бере участь і її мама. Через важку хворобу пані Валентині важко пересуватися. Але вона спирається на ходунки і йде разом з усіма, тримаючи перед собою плакат з портретом сина.
Родини зі Снігурівки разом з представниками інших громад Баштанського району постійно беруть участь в автопробігах, намагаючись привернути увагу якнайбільшої кількості людей до проблем сімей, які шукають своїх рідних – військових і цивільних, місцезнаходження яких невідоме. Недавно маршрут автопробігу привів їх у Баштанку та Новий Буг, де відбувся масовий мітинг. Інформація про цей захід розлетілася соціальними мережами повсюди, її переглянули сотні тисяч користувачів. І цього разу знову й знову кожне серце наповнювалося надією, що їх почує увесь світ, що станеться довгоочікуване і хтось обізветься бажаною звісткою.
Днями в громадській організації відбулися збори, на яких було прийняте рішення звернутися до керівництва громади з пропозицією встановити гучномовці в людних місцях та забезпечити звучання загальнонаціональної хвилини мовчання так само, як звучить сигнал повітряної тривоги. Тетяна Бочарова при цьому повідомила, що мерією м. Миколаєва уже прийняте подібне рішення.
Марія Коцар, голова ГО «Снігурівське об’єднання ветеранів війни та їх родин «Разом ми сила», про свою найпершу помічницю в громадській організації каже просто: «Тетяна постійно працює з тими, хто шукає зниклих безвісти рідних, допомагає жінкам створювати особисті кабінети для пошуку, доєднує їх до групи спілкування, вислуховує кожну історію, записує її, а тим, кому потрібна порада, – дає пораду»
. Марія і Тетяна завжди на зв’язку одна з одною. І коли хтось із хлопців зрештою знаходиться – живим чи бодай отримують якусь звістку про когось, – це для жінок стає справжньою радістю серед усіх випробувань, які випали на їхню долю.
Живлюща опора для тисяч родин
Активісти громадської організації «Снігурівське об’єднання ветеранів та їх родин «Разом ми сила» очолили справу допомоги родинам зниклих безвісти й полонених ще задовго до того, як в Україні на державному рівні почали розширювати інститут фахівців із супроводу ветеранів і демобілізованих осіб. Вони прийшли до цього не з посадової інструкції, а з власного болю і власного досвіду боротьби з несправедливістю та байдужістю системи. І саме тому їхнє слово важить для інших жінок так багато: воно перевірене власним життям.
Масштаб проблеми, з якою щодня працюють Марія та Тетяна, важко уявити в цифрах, поки не спробуєш перевести їх у щось звичне. За даними Національної поліції України, оприлюдненими 10 липня 2026 року, в державі відомо про понад 114 тисяч зниклих безвісти мирних жителів і військовослужбовців. Це число, яке продовжує зростати, – майже стільки ж людей, скільки мешкало у Слов’янську на Донеччині до початку повномасштабного вторгнення: ціле місто з дитячими садками, школами, лікарнями та вулицями, що жили звичайним життям. Тепер уявіть, що кожен житель такого міста – чиясь мати, донька, чоловік чи брат, про долю яких рідні не мають жодної звістки. Саме за цими цифрами й стоять історії на кшталт тих, що переживають Марія Коцар і Тетяна Бочарова.
І тому робота таких громадських організацій, як «Снігурівське об’єднання ветеранів та їх родин «Разом ми сила», – це не просто волонтерська ініціатива чи данина модній темі підтримки ветеранів. Це реальна, живлюща опора для тисяч родин, які лишилися сам на сам зі своїм горем і невизначеністю. Держава фізично не встигає охопити увагою кожну історію, кожен випадок, кожну сім’ю – і саме тут на допомогу приходять люди, що самі пройшли через втрати. Вони знають, які слова сказати, коли мовчати, куди зателефонувати і як не дати людині зламатися. Марія Коцар і Тетяна Бочарова довели: досвід, здобутий у найбільшому горі, здатний стати найпотужнішим інструментом порятунку для інших. І поки триває війна, а разом з нею – і список зниклих безвісти, така робота залишається життєво необхідною для сотень тисяч українських родин.
Ігор Новіков,
редактор газети «Вісті Снігурівщини».
