Протягом майже пів століття історія заснування Снігурівки починалася з розповіді про 12 сімей переселенців із Климовицького повіту Могильовської губернії, які пізньої осені 1812 року зупинилися на правому березі Інгульця. За поширеною версією, вони залишили рідні місця через утиски поміщика Комарова, збільшення панщини та покарання селян, які наважилися чинити опір.
Ця історія вперше з’явилася 1973 року в газеті «Комуністичним шляхом», а згодом неодноразово повторювалася у краєзнавчих виданнях і публікаціях. Однак документальних підтверджень вона не має і фактично ґрунтується на усних переказах. У радянський період історію переселення намагалися подати передусім як один з епізодів класової боротьби.
Новий погляд на історію заснування Снігурівки дають опубліковані у 2023 році дослідження історика та краєзнавця Олександра Ревуцького «Нарис до історії заснування та раннього життя білоруських поселень Херсонського повіту (Снігурівка, Засілля, Явкине, Маліївка, Старосілля)». На відміну від попередньої версії, вони підкріплені архівними документами.
Історія засновників білоруських поселень Херсонського повіту починається у Бобилецькому старостві Климовицького повіту Могилівської губернії. Після першого поділу Речі Посполитої 1772 року ці землі опинилися у складі Російської імперії.
Селяни Бобилецького староства були державними, або казенними. Серед найбільших населених пунктів були Бобиличі, Засілля, Снігурівка, Явкине та Старосілля. Архівні відомості свідчать, що напередодні переселення їхні мешканці за тогочасними мірками були досить забезпеченими. Вони мали значні земельні наділи, коней, корів, овець та іншу худобу. Основними заняттями були землеробство і скотарство, допоміжними — рибальство, бджільництво та полювання.
На початку ХІХ століття військово-політичне керівництво Російської імперії розпочало створення так званих військових поселень. Ідея полягала в поєднанні військової служби із сільськогосподарською працею. Для одного з таких поселень у Могилівській губернії обрали саме Бобилецьке староство.
10 листопада 1810 року було прийнято рішення про створення тут військового поселення із солдат запасного батальйону Єлецького мушкетного полку. Виникло питання, що робити із селянами, які вже проживали на цій території. Наприкінці 1810 року було вирішено переселити близько двох тисяч родин білоруських селян до Новоросійського краю.
Царський уряд переслідував одразу дві мети: звільнити територію для військових поселень і водночас заселити та господарсько освоїти землі півдня України. Про це свідчить низка історичних джерел, зокрема праці А. Скальковського, опис Херсонської губернії 1863 року, «Военная энциклопедия» 1912 року та листування Дюка де Рішельє з міністром внутрішніх справ.
Отже, причиною переселення були не утиски поміщика Комарова, а політичні та господарські плани імперського уряду. Самі ж селяни залишати рідні місця не хотіли, а дехто навіть чинив опір.
Наприкінці грудня 1811 року селянські слободи несподівано оточили військами. Мешканцям заборонили виїжджати за їхні межі та оголосили наказ про переселення до Новоросії. Їм запропонували продати майно, яке неможливо було взяти із собою, пообіцявши на новому місці будинки та земельні наділи.
Відправка перших партій розпочалася в лютому-березні 1812 року. Шлях був надзвичайно важким: наприкінці зими — морози та сніги, навесні — дощі й розмиті дороги. На возах їхали сім’ї з малими дітьми та людьми похилого віку.
Загалом було сформовано 14 партій переселенців. Архівні документи зберегли й свідчення про труднощі та зловживання, з якими вони стикалися дорогою. Зокрема, мешканці білоруської Снігурівки скаржилися на своїх старшин, які били односельців та приховували частину грошей, виділених державою на фураж для коней.
Після прибуття 14 партій переселенців розподілили між чотирма новоствореними слободами. До Снігурівки потрапила більша частина 2-ї, 13-ї та 14-ї партій. Восени 1812 року населення нової Снігурівки вже складало приблизно 800–850 осіб.
Територія, на якій постала Снігурівка, у ті часи була відома як «Бахметьева пустошь», оскільки раніше належала капітану Івану Андрійовичу Бахмет’єву. Херсонський повіт залишався малонаселеним, а найближчими до нової слободи населеними пунктами були Отбідо-Василівка та Афанасіївка.
У 1818 році підполковник Кочубей, описуючи Снігурівку, зазначав, що слобода розташовувалася трьома лініями вздовж річки та була добре забезпечена водою завдяки Інгульцю і численним джерелам. Водночас кам’янисті землі були малопридатними для городництва, тому городи селянам доводилося облаштовувати за кілька верст від осель.
Інгулець відігравав важливу роль у житті поселення: забезпечував водою людей і худобу, був багатим на рибу, а згодом мав і транспортне значення. Джерела другої половини ХІХ століття згадують навіть про існування пристані біля Снігурівки.
Першу зиму 1812–1813 років переселенці зустріли вже у новоствореній слободі. Вона виявилася надзвичайно важкою. Частина будинків була зведена без міцних фундаментів і не витримувала сильних вітрів. Люди змушені були тіснитися у найміцніших оселях, а деякі будівлі розбирати на дрова, щоб обігрітися.
Та попри всі труднощі переселенці прижилися на новому місці. Так почалася історія Снігурівки — міста, що виросло на берегах Інгульця з невеликої слободи білоруських переселенців.
Сьогодні нові архівні дослідження дозволяють нам по-іншому поглянути на події більш ніж двохсотрічної давнини, відокремити усталені перекази від документально підтверджених фактів і краще зрозуміти, яким був справжній початок історії нашого міста.
Адже знати історію свого краю — це не лише пам’ятати минуле. Це означає розуміти, звідки ми прийшли, щоб знати, куди рухатися далі.
Світлана Андрюшина,
директор Снігурівського історико-краєзнавчого музею
