Останнім часом на Миколаївщині дедалі частіше звучить нове ім’я — Валерій Галадим. Презентації його книги «Стріляний горобець» пройшли у Миколаєві та в Новому Бузі — місті, де він виріс. Для земляків ці зустрічі стали чимось більшим за звичайну літературну подію: зі сторінок і зі сцени на них дивилася людина, чиє життя саме зараз, у найтяжчий для країни час, перетворилося на живий приклад стійкості й українського патріотизму. Так його й сприйняли — не просто як автора, а як свідка.
І ЦЕ СПРАВЕДЛИВО, бо особиста історія Валерія Галадима сьогодні переживає свою кульмінацію: на очах у своїх же земляків він стає письменником, що документує війну, боротьбу народу за незалежність і власний шлях крізь пекло окупації.
На VII Всеукраїнському форумі військових письменників у Львові 65-річний Валерій почувався так, ніби потрапив на іншу планету. Люди говорили про літературу, про майбутнє країни. Це відбувалося через місяць після того, як він разом із дружиною Людмилою вирвався з окупованих Олешок.
«Я вперше брав участь у такому форумі. Після трьох років окупації, відверто кажучи, взагалі забув, що такі події існують, що їх хтось ще проводить», — зізнається він. Це речення варто прочитати двічі: людина не просто давно не бувала на публічних заходах — вона три роки жила у світі, де сама можливість зібратися й вільно говорити українською видавалася чимось із минулого життя.
Дорога додому забрала у Валерія і Людмили три роки й півтора місяця. Позаду — постійна загроза викриття, місяці переховувань і тортури, які чоловік досі не наважується переказати повністю. А ще — розлука з двома дітьми з п’ятьох, які весь цей час боронили країну на фронті. Те, що батько сам воював із 2015 року, а тепер мусив ховатися від ворога у власному домі, — один із найгіркіших парадоксів цієї історії.
Він народився на Миколаївщині, виховував своїх дітей у переконанні, що вони живуть у власній країні, і ніколи не залишався осторонь, коли вирішувалася її доля. Помаранчева революція, а тоді, 2013 року, уже немолодою людиною, — поїздки до Києва на Майдан. «Ми боролися за майбутнє. Не думали, що все завершиться так страшно — Крим, війна, окупація», — каже він.
Коли Росія забрала Крим, Валерій, офіцер запасу, пішов до військкомату проситися на фронт. Йому було 55, і у відповідь він чув здебільшого одне: «Куди тобі вже». Але наполягав, доки восени 2014 року не пройшов медкомісію, а в лютому 2015-го, після боїв за Дебальцеве, отримав дзвінок і коротке «Готовий?». Чотирнадцять місяців служби в інженерно-саперному підрозділі 28-ї бригади, бої під Мар’їнкою й Красногорівкою, обстріл снайпером під час формального перемир’я — саме той випадок згодом ляже в основу його першої книжки. Через пів року цивільного життя він зрозумів, що не може просто спостерігати, писав навіть міністру оборони — і у ЗСУ його взяли вдруге, тепер уже майже у 58. Служив до 60 років, дослужився до майора. У 2019-му довелося піти у відставку — вік. А наприкінці 2020-го серце не витримало: інфаркт, урятувала донька, яка викликала швидку. Повномасштабне вторгнення подружжя зустріло вже вдома, в Олешках.
ЗА ДЕСЯТЬ ДНІВ до 24 лютого 2022 року Валерій поховав матір. А тоді — гул гелікоптерів над головою і дзвінок знайомих: «Валерію, війна почалася». Ворожий десант одразу перерізав трасу Херсон — Крим, тож Олешки опинилися в окупації буквально з першого дня. Валерій побіг до військкомату записуватися добровольцем, але зброї не було — машину з нею розбили дорогою. Пролунала команда зняти форму й розійтися. Як ветеран і громадський активіст, він розумів, що потрапляє в перші списки на арешт, тому діяв блискавично: викинув усе, що могло видати в них патріотів — форму, прапори, документи, — і сховався з дружиною в порожній хаті матері.
Це рішення врятувало їм життя. Уже за кілька днів окупанти почали цілеспрямовано полювати на проукраїнських активістів і ветеранів; багато хто з тих, хто не встиг виїхати, досі значиться зниклим безвісти. Місто «закручували» поступово: спершу репресії торкалися лише найактивніших, потім стали тотальними. Росіяни грабували підприємства, згодом — покинуті домівки; з’явилися колаборанти, фейковий «референдум», примусовий перехід на рублі, знищення всього українського — мови, книжок, символіки.
ПІДРИВ росіянами греблі Каховської ГЕС у червні 2023 року розколов життя окупованих Олешок надвоє. Дев’яносто відсотків міста пішло під воду, материн будинок зруйнувало, і рятувало сім’ю лише те, що їхня оселя стояла на пагорбі. А далі настала найважча зима: без світла, без зв’язку, без ліків, за температури в кімнаті плюс сім градусів, коли люди спали не роздягаючись під кількома ковдрами і носили відрами воду невідомо звідки. Медичну допомогу отримували тільки ті, хто прийняв російське громадянство, тож чимало пенсіонерів залишилися сам на сам зі своїми хворобами. У Валерія забрали автомобіль просто на вулиці — «дєд, тобі вже нічого не треба», — а вцілілий акумулятор він носив заряджати телефон до сусідів із генератором.
Восени 2024-го окупанти таки вирахували колишнього атовця. Захоплення було жорстким: виламані двері, кайданки, мішок на голову. Місяць допитів і тортур у Генічеську, де тепер «столиця» окупованої частини Херсонщини, — прикутий наручниками до батареї, заборона вставати й говорити, їжа раз на добу з обрізаної пляшки. Били постійно… Про це що поки не готовий розповісти повністю: можливо, напише, якщо дозволить серце. Його викинули вночі в полі з перев’язаними руками, і він добирався додому пішки. Тортури не зламали його рішучості: російського громадянства подружжя так і не оформило.
Рятівний дзвінок від доньки і слова «Тату, треба виїжджати завтра» пролунали на початку квітня 2025-го. Тоді Валерій, Людмила і їхній кіт вирушили з окупованих Олешок у складі невеликої групи. Дорога пролягала через десятки блокпостів, а тоді через територію Росії, Смоленськ, де їх раптово зняли з потяга й кинули до відділку на цілу добу допитів. І нарешті – через Білорусь. На кордоні між Росією та Білоруссю кілька годин під холодним квітневим небом, відбитки пальців, сітківка ока — і коротке «в Россійскую Федерацію ви больше нікогда не попадьотє», що прозвучало як найкраще побажання в житті.
Останні два кілометри до українського кордону подружжя пройшло пішки, обходячи протитанкові загородження зораним полем. Коли назустріч, лаючись, побіг український прикордонник, Валерій каже, що готовий був його розцілувати.
Єдиний документ, який родина не наважилася лишити вдома, — посвідчення учасника бойових дій — сусідка-швачка зашила в одяг Людмили, і саме він, дещо зігнутий, але цілий, зрештою переконав прикордонників, що перед ними не вигадана історія.
ЩЕ ПЕРЕБУВАЮЧИ в окупації, Валерій дізнався про літературний конкурс імені побратима Василя Паламарчука і попросив доньку надіслати туди його книжку «Стріляний горобець» — про той снайперський обстріл під час формального перемир’я, що колись перевернув його ставлення до війни. Приз він отримав уже після втечі, у Львові, разом з участю в письменницькому форумі. Але головне, казав Валерій, не нагорода, а можливість говорити. Коли він повернувся з окупації, йому здавалося, що тут усі знають, які жахи творяться на окупованих територіях. Але ні. За його спостереженням, на вільній частині України досі бракує прямих свідчень людей, що пережили окупацію: одні вважають, що патріотів там давно немає, лише колаборанти й пристосуванці, інші просто не готові уявити побут без світла, ліків і зв’язку, що триває роками. Навіть ті, хто вирвався, часто мовчать — бо в окупації лишаються рідні. Саме тому Валерій вирішив документувати пережите: не заради слави, а щоб більше людей зрозуміли, яка небезпека нависла над усією країною, поки триває війна.
Зараз Валерій і Людмила живуть в Одеській області, у невеличкій орендованій квартирі, яку допомогли знайти давні інститутські друзі. Оформили статус внутрішньо переміщених осіб. Перші дні прокидалися й думали, що вони ніби у відрядженні. А потім приходило усвідомлення: їхати нікуди, дому у них немає. Але є світло, тепло, більше не треба ховатися і мовчати. Решта чекає свого часу. І письменник-початківець взявся знову за написання книги – уже про теперішній етап російсько-української війни.
У передмові до книги «Стріляний горобець» Василь Паламарчук – побратим і друг Валерія, написав: «Валерію вдалося неймовірне: він зміг стисло, але достовірно описати стан справ у тодішніх Збройних Силах України, роль волонтерів у підтримці і відновленні потуги нашої армії. Самовіддану роботу солдат і офіцерів, військових медиків, добровольців та мобілізованих. І головне: він зміг передати атмосферу того часу, душевний стан воїнів, їхню впевненість у Перемозі. У кожному діалозі, в кожній характеристиці героя відчувається, з якою теплотою ставиться автор до цих мужніх людей, своїх побратимів».
З такою ж достовірністю він описує сьогоднішні події і героїв цього часу.
Саме тому презентації «Стріляного горобця» у Миколаєві та в Новому Бузі З такою ж достовірністю він описує сьогоднішні події і героїв цього часу.— це не просто представлення книжки. Це момент, коли людина, яка три роки мовчала, аби вижити, нарешті отримує голос і слухачів. На очах у земляків Валерій Галадим переростає власну біографію ветерана й полоненого окупації: він стає літописцем цієї війни, тим, хто фіксує для майбутнього і страх, і біль, і впертість, з якою прості люди відстоюють право називати себе українцями. І, як каже сам Валерій, саме в цій простоті — вся сила людини, яка вистояла.
Ігор Новіков,
редактор газети «Вісті Снігурівшини».
